ЩАСТЯ ДИТИНИ ЯК ЦІННІСТЬ

Ткаченко Л.М.

                Те, що перші роки життя, особливо дошкільний період, дитина має прожити щасливо, сьогодні є незаперечним. Яке ж воно, дитяче щастя? І що мають робити дорослі, аби спогади про дитячі роки були наповнені світлом, радістю, теплом і стали невичерпним ресурсом щастя для людини на все життя?      

       В усі часи люди прагнули бути щасливими. Нинішнє покоління заявляє про потребу в щас­ті гучніше від своїх попередників. Проводяться спеціальні опитування, за результатами яких ви­будовуються рейтинги щасливих країн. Як науко­ву категорію щастя досліджують психологи, пе­дагоги, соціологи, філософи, економісти.

        Особливо гостро відчувають потребу в щасті малюки. Зробити його досяжним для кожної ди­тини — завдання, для розв’язання якого мають об’єднати свої зусилля держава, суспільство, пе­дагоги та батьки.

       У нашій країні це завдання визнано стра­тегічним загальнонаціональним пріоритетом. Як зазначено в Законі України “Про охорону ди­тинства”, державна політика спрямована на за­безпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, усе­бічний розвиток і виховання в сім’ї. Цінність щасливого проживання малятами до­шкільного дитинства, значущість його як умови повноцінного розвитку та подальшої самореалізації в житті утверджується в Державному стандарті дошкільної освіти.

                                        ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ?

        Феномен дитячого щастя тлу­мачиться як поняття в різних джерелах. Зокрема, щастя визначається як стан цілковитого задо­волення життям; відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості. Вивчення етимології слова “щастя” допомагає розкрити ще один важливий аспект цього поняття. Первісне значення слова, пов’язане зі старослов’янським съчастьнъ — “той, що має добру частку, бере участь, причетний”. Це дає підстави тлумачити його як “участь; спільність з іншими людьми, причетність”.

     Британський психолог М.Аргайл зазначає, що відчуття щастя виникає в цілеспрямованій діяль­ності, спільній із тими, хто вважає цю діяльність потрібною і корисною для інших. У ході багатьох експериментів було виявлено безпосередній двобічний зв’язок між станом щастя і альтруїз­мом: допомога іншим сприяє поліпшенню на­строю і навпаки.

        На думку сучасного американського психолога М. Чиксентмігаї, щастя напряму залежить не від подій, які відбуваються навколо, а від того, як лю­дина їх інтерпретує, як сприймає і витлумачує їх значення особисто для себе. Ключ до щастя — у вмінні контролювати свою увагу, усвідомлювати свої почуття і враження, знаходити радість у по­всякденні, занятті улюбленою справою. Психолог зауважує, що стан радості, який ви­никає в процесі повного занурення в справу, — стан "потоку" — люди переживають однаково, незалежно від їхніх культурних, соціальних, еко­номічних, вікових відмінностей.

     Виокремлені компоненти щастя, спільні для більшості людей. Адже щиро і повноцінно дбати про щастя дітей може лише той, хто сам щасливий.

                                           КОМПОНЕНТИ  ЩАСТЯ

- Забезпеченість базових потреб, усіх важливих складників життя.

- Позитивне мислення.

- Позитивно забарвлені емоційні стани, в основі яких лежить прийняття себе.

- Здатність приймати і проживати моменти буття - цілковито занурюватися в поточну ситуацію, бути "тут і зараз".

- Можливість спілкування, гармонійні взаємини з близькими людьми, друзями, колегами.

- Позитивні результати життєдіяльності, здійснення планів, реалізація поставлених цілей, досягнення.

- Наявність захопливої діяльності, у якій ви­никає інтенсивне переживання щастя.

- Відчуття спільності з іншими людьми.

- Гідний соціально-етичний аспект життя.

- Прояв альтруїзму в життєвих ситуаціях.

- Реалізація власних уявлень про життя, його ідеали, смисли.

- Стан цілковитого задоволення життям.

- Повнота й осмисленість існування.

        Якими би привабливими не були окремі ком­поненти щастя, головним є баланс, гармонійне співвідношення всіх складників життя.

Найважливіша умова щастя - перебуван­ня в стані, який характеризується спокійним, стійким оптимістичним і вдячним ставленням до світу, позитивним самосприйняттям і при­йняттям обставин свого життя.

                               ФЕНОМЕН ЩАСТЯ ДОШКІЛЬНИКА

      За створення належних умов для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, со­ціального розвитку дитини, згідно із Законом України “Про охорону дитинства”, несе відпо­відальність її сім’я. Однак проживання дитини в сім’ї важливе не лише з огляду на створення необхідних для її життя матеріальних умов.

Сім’я для дітей - невід’ємний складник щастя.

       У розповідях більшість дітей згадують про свої сім’ї. Вони висловлюються так: “Я щас­ливий/щаслива, коли моя родина (братик/сес­тричка) поруч/коли мама і тато зі мною/коли вдо­ма в усіх гарний настрій/коли батьки не хворіють і не зайняті справами/коли батьки веселі/коли все добре у моїх батьків, рідних та друзів”.

Про важливість сім’ї для відчуття щастя свід­чать і дитячі малюнки. Звісно, щастя дитини залежить від емоційно­го та фізичного стану батьків, їхніх можливостей приділити їй час, стосунків у родині.

Здатність насолоджуватися життям “тут і зараз” притаманна малюкові від природи.

      Дорослим треба прагнути до того, щоб просто насолоджуватися буттям, бути самими собою, цілковито занурюватися в улюблену справу, бути залученими в поточні життєві ситуації, постійно урівноважувати себе, щоб підтримувати стабіль­ний радісний, піднесений стан. А особливістю дошкільного віку є характерна дитяча безтурбот­ність, життєрадісність.

Дитина живе неквапливо: занурюючись у гру, спостереження за листочком чи метеликом, у процес створення образу, задоволення від фі­зичного руху, вона радіє буттю, не помічає пли­ну часу - вона вже щаслива.

     Дорослі зобов’язані всіляко підтримувати про­яви цієї особливості розвитку дитини, сприяти неквапливому проживанню малюком кожного дня, не затьмарювати природне дитяче щастя рамками прагматичного погляду на життя і пере­конань щодо обов’язкового отримання користі від кожної дії.

           Повноцінне, не перерване проживання дити­ною позитивних емоцій, приємних відчуттів, ста­нів радості, натхнення, безтурботної мрійливості, споглядання, задоволення, захоплення, веселос­ті, здивування, зацікавленості, що виникають у на­повнених життєвою енергією безпосередніх про­цесах буття, визначає феномен дитячого щастя.

Позитивні стосунки з близькими дорослими й однолітками — іще один складник щастя дитини.

          Більшість мам і тат називають  ситуації, коли їхні діти почуваються щасливими: коли дитина перебуває в колі сім’ї; коли відчу­ває, що її люблять і поважають; коли дослухають­ся до її думки; коли її обіймають і цілують; під час поїздок до бабусі та дідуся; спільних подорожей і активного відпочинку; свят; участі у спільних із батьками справах; зустрічей та ігор з однолітками.

         Розповіді батьків також засвідчують, що розпіз­нати щасливий стан дитини неважко: вона всмі­хається, співає, захоплено розповідає, сміється, плескає в долоні, підстрибує, її очі широко роз­плющені й блищать, вона обіймає і цілує рідних, а ще прагне допомагати дорослим. Цей приклад підтверджує існування прямого зв’язку між пози­тивним внутрішнім станом і поведінкою дитини.

Феномен щастя дошкільника тіс­но пов'язаний зі значним впливом на його емоційний стан соціаль­них контактів, найближчого кола спілкування, до якого належить і вихователька.

Щастя малят, як і дорослих, має діяльнісну природу.

        Педагогам добре відомо, що ді­тей раннього та молодшого до­шкільного віку більше приваблює процес, аніж результат діяльності. Повне занурення, отримання задо­волення, зокрема й емоційного, від рухів, дій — іще одна вікова осо­бливість. Водночас відомо, що вже старші дошкільники налаштовані на позитивний результат своїх дій. Про це, зокрема, свідчать такі слова дітей: “Я щасливий/щаслива, коли щось роблю і мені вдається/коли щось вда­ється вперше/коли складаю пазли (малюю/лі­плю/плаваю в басейні/бавлюся з машинка­ми/граюсь із друзями)”.

       Дитина прагне бути успішною в діяльності, якою займається, у яких до­шкільник може самостійно себе реалізовувати.

     Крім того, у перебігу будь-якої діяльності при­ховано чимало можливостей для інтенсивних щасливих переживань малят. Зокрема це пере­хід від стану невизначеності (“У яку гру грати?”; “Що робити далі?”; “Як досягти бажаного ре­зультату?”) до стану повноти: здійснення вибору, прийняття рішення, переживання захоплення від відкриття доти невідомого, знаходження відпо­віді, кращого способу дії та, зрештою, досягнен­ня бажаного результату, переживання гордості за нього.

Сприяння розгортанню діяльності, яка задо­вольняє вікові та індивідуальні потреби дитини і в якій вона почувається успішною і радісною, отримує задоволення, - важлива запорука її щасливого стану.

       Невичерпним джерелом дитячого щастя є спіл­кування з природою.

       Розмірковуючи над запитанням, коли вони по­чуваються щасливими, діти обов’язково згаду­ють прогулянки у природі, веселку, сніг, море і пляж, ігри з домашніми тваринками. Малю­ючи свою сім’ю як образ, що втілює щастя, діти зображують сонечко, яке також є символом щастя, веселку, небо, квіти. Відчуття спільності з природою є природним для дитини станом. Захоплюючись певним природним явищем, пе­ребуваючи з ним у єдиному фізичному просторі, дитина шукає способи взаємодії з ним: спостері­гає, досліджує, діє — і знаходить у цьому радість і задоволення.

                          СПІЛЬНО СТВОРЮЄМО РЕСУРС ЩАСТЯ

         Щастя дитини складаєть­ся з багатьох “дрібниць”: ніжних слів, поцілунків і доти­ків, сюрпризів, іграшок та спіль­них ігор, справ, розваг і подарунків, друзів і ласощів, атракціонів та відпочин­ку біля моря або річки, ласощі, котик, який приносив подаруночок на лапці…

      Є багато речей, що не є життєво необ­хідними, але вони роблять дитину щасливою. І за допомогою таких значущих “дрібниць” важливо постійно наповнювати життя дитячими радощами. Водночас епізодичні, хоча й приємні події не зроблять дитину щасливою, як і матеріальне забезпечення її потреб в умовах зростання в сім’ї, але без батьківської уваги, ласки та любові.

Щастя дитини-дошкільника - це результат що­денних зусиль дорослих, спрямованих на при­внесення в життя малюка того, що робить дитинство особливим, яскраво щасливим, - радості, веселощів, чарівності, гри, розваг, ро­зуміння, прийняття, підтримки, ніжної турботи, відкриттів, вражень.

      Перше, що зобов’язані робити дорослі для ди­тини, — забезпечити її ресурсом для щасливого проживання дитинства, тобто створити сприят­ливі умови для благополучного життя в усіх його проявах.

        Однак не менш важливо вже в цей період на­вчати малюка правильно використовувати на­явні ресурси: доглядати за тілом, регулювати його можливості, реалізовувати задуми, доцільно застосовувати знання, навички, дотримуватись правил тощо; виявляти емоційно-ціннісне став­лення до батьків, членів сім’ї, друзів; дбайливість, ощадливість, бережне ставлення до іграшок, кни­жок, приладдя, особистих речей тощо.

Власними зусиллями, діями, учинками дитина має долучатися до збереження і примноження ресурсу свого щастя.

         В освітньому процесі закладу дошкільної осві­ти важливо створювати ситуації, які на­вчатимуть дітей обирати правильні моделі поведінки, способи дій у ресурсних для щастя видах ді­яльності, сферах спілкування, подіях, формувати в них цін­нісне ставлення до довкілля, культуру дозвілля.

       Аби діти вчилися цінувати життя і радіти тому, що вони можуть проживати в кож­ному звичайному дні: ран­ковим привітанням і обіймам, дружній розмові, прогулянкам, веселим жартам, зробленим   власноруч іграшкам     тощо, педагог має подавати приклад такої життєвої позиції. Спільно з дітьми відшукувати щас­ливі моменти у звичайних справах, повсякден­них ситуаціях, демонструвати малятам, що цінує їх, проявляти спокійну радість, задоволення від буденних подій. Також важливо позитивно, опти­містично тлумачити події, ситуації, які відбува­ються протягом дня, демонструвати дітям, що джерелом щастя для людини є вона сама.

Щоб у дитини з’явилася можливість усвідом­лювати себе суб’єктом власного щастя, у неї має бути досвід самостійних дій, виконуваних із власної ініціативи.

       Ресурсом підвищення інтенсивності пережи­вання стану задоволення, радості, ситуації успі­ху є можливість розділити позитивні переживан­ня з однолітками. Тому важливо залучати малят до колективної діяльності, спрямованої на спіль­не благо, творення добра для інших людей.

      Держава гарантує реалізацію прав і свобод ди­тини, забезпечення належних умов для її життє­діяльності та зростання в сім’ї. Щасливе прожи­вання дошкільнятами життя можливе і досяжне завдяки цілеспрямованим об’єднаним зусиллям дорослих — батьків і педагогів. Однак і дошкіль­никам до снаги дії та вчинки, спрямовані не тіль­ки на досягнення власного щастя, а й на благо інших.

 

               УСМІШКА ЯК ПРОФЕСІЙНА ЯКІСТЬ ВИХОВАТЕЛЯ

                                                                                                                                                                                                                                          

                                                             Ткаченко Л. М.

 

           У своїй роботі педагоги використовують десятки прийомів, методів та форм навчання: пояснення, демонстрації, інструкції, вказівки, тестування, керу­вання тощо. Та є одна важлива річ, про яку ми нерідко забуваємо, — усмішка.

Без усмішки педагога згасає в очах дітей світ­ло радості пізнання. Вихователь без усмішки - чужинець для дітей.

Що може сотворити енергія усмішки, наповне­на добрими почуттями? Чимало. Усмішка:

– поліпшує настрій того, хто усміхається, і то­го, кому вона адресована;

– робить нас більш терпимими;

– підсилює довіру людей одне до одного;

– допомагає досягти порозуміння;

– гасить ворожнечу і неприязнь;

– надихає людей на добрі діяння;

– робить життя гарним і радісним.

     Хтось скаже: усмішка — дрібничка порівняно із сучасними потужними засобами навчання. Шал­ва Амонашвілі відповідає: якщо усмішка дарує дитині більш потужний життєвий імпульс, ніж усі принципи та методи разом, — хіба це дрібниця?

      Скажуть: але ж усміхнеться педагог дітям чи ні, залежить від його характеру і настрою. Амо­нашвілі відповідає: від педагога насамперед за­лежить його характер і настрій, на те він і педагог.

      Скажуть: але ж не можна примусити його всмі­хатися дітям! Амонашвілі відповідає: хіба хтось змушував його бути педагогом?

         Дитина не в змозі сама створити умови, що до­поможуть їй розкрити свою суть, свій потенціал. Для цього їй потрібні дорослі — батьки, вихова­телі, учителі. Але дорослі бувають різні: суворі й лагідні, веселі й серйозні, відкриті й емоційно холодні, стримані, усміхнені й не схильні усмі­хатися.

Усмішка здатна виражати різні спектри емоцій.

Щира усмішка йде тільки від доброго серця і бу­ває дружня, привітна, підбадьорлива, радіс­на, схвальна, лагідна, співчутлива, захоплена, усмішка згоди і єднання, любові та розуміння.

         Усмішка любові та розуміння допомагає малю­кові довіритись дорослому і розкритися. Та що буде, коли щиру усмішку замінити сурогатом — посмішкою вдаваною, байдужою, зневажливою, лукавою, самовдоволеною? Чим живитимуть ду­шу дитини такі сурогати?

Усмішка - це особливий вияв мудрості. Але муд­рість не в тому, щоб безперервно усміхатися, а в здатності серцем відчути, з ким, коли і яким відтінком спектра усмішки поділитися, щоб ди­тина пережила радість, полегшення, успіх, за­спокоєння - те, що їй потрібно в певний момент.

        Педагог з усмішкою на обличчі випромінює енергію добра і надії. І хіба не така людина має бути поряд із дошкільнятами?

       Доречними стануть і слова Шалви Амонашвілі:

“Я - педагог, і тому мені потрібна усмішка не про­ста, скажімо, добродушна або ввічлива. Мені по­трібні особливі усмішки: такі само різні, як діти, і такі само різні, як зміна настроїв кожного. Я маю усміхнутися дитині усмішкою, яка потріб­на тільки їй і тільки зараз”.    

 

ЧИННИКИ ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ ВИХОВАТЕЛЯ,      

           ШЛЯХИ ЙОГО ПРОФІЛАКТИКИ ТА ПОДОЛАННЯ

                                              

                                          Ткаченко Л.М.

Професійне вигорання — це синдром, що розвивається на фоні хронічного стресу та спричиняє спустошення емоційних, енергетичних та особистісних ресурсів людини

Найвпливовішими чинниками професійного вигорання вихователя є особистісні (працювати в дошкільному закладі – значить активно й багато спілкуватися без змоги усамітнитися для відпочинку; – схильність до перфекціонізму (залежність від думки авторитетних колег та адміністрації); – деперсоналізація (втрата відчуття власного Я, цінності власної думки). Організаційні труднощі також впливають на розвиток професійного вигорвння. Зокрема, відсутність або незручність умов для ефективної праці та відпочинку, авторитарне керування, надвисока регульованість робочих процесів без змоги виявляти спонтанність та ініціативу, високе навантаження, ненормований робочий графік тощо. До чинників цієї групи також належить відчуття внутрішнього протиріччя, коли працівник має піклуватися про сім’ю та водночас бажає розвиватися професійно.

Передумовами виникнення емоційного вигорання можуть бути: хронічна напружена психоемоційна діяльність, підвищений рівень відповідальності, низька соціальна оцінка значущості праці, девальвація професійної самооцінки в процесі накопичення досвіду, неконструктивний стиль спілкування людини, невідповідність темпераменту людини виконуваній роботі, схильність до надмірної інтровертованості.

 На емоційний стан особистості та колективу також впливають міжособистісні конфлікти та психологічна несумісність певних працівників.    Проблеми, що стосуються посадових обов'язків, їх розмежування та деталізації, теж можуть призвести до професійного вигорання.

Робота вихователя багатогранна, складна за своїм змістом, функціональним навантаженням, насиченістю спілкування, а тому належить

до напружених в емоційному плані видів праці і вимагає не лише фізичних, інтелектуальних, а й емоційних затрат, а отже, значних резервів самовладання й саморегуляції. Психологічна підтримка вихователів для запобігання емоційному перевантаженню має стати пріоритетною лінією в роботі практичного психолога дошкільного закладу.  Містить такі етапи, як:

І етап. Діагностика рівня емоційного вигорання.

II етап. Психологічна допомога (участь у циклі заходів – практичні семінари, семінари-диспути, бесіди, тренінги тощо,  спрямованих на подолання синдрому вигорання).

Адміністрація закладу має створювати умови, за яких кожен вихователь відчував би, що його розуміють і цінують, організовувати систему публічного заохочення педагогів, спільно з практичним психологом мають організовувати роботу, спрямовану на згуртування колективу (зокрема й у позаробочий час).  Індивідуальна та групова робота психолога з корпусом вихователів, спрямована на профілактику, корекцію синдрому вигорання, вкрай необхідна для збереження здоров’я (усіх складових) кожного освітянина, створення та підтримання психологічно комфортного клімату в колективі, адже це є запорукою якісної реалізації  освітніх завдань. Тільки тоді в закладі пануватиме стабільна атмосфера психологічної безпеки для кожного члена педагогічного  колективу.

 

            Культурно-гігієнічні навички, їх значення у розвитку дитини

 

Культурно-­гігієнічні навички – це важлива складова частина культури поведінки. Охайність, утримання чистими обличчя, рук, тіла зумовлені не тільки вимогами гігієни, але й нормами людських взаємин. Педагоги і батьки повинні постійно пам’ятати, що прищеплені в дитинстві навички, зокрема і культурно-гігієнічні, дають людині величезну користь упродовж усього її подальшого життя.

Культурно-гігієнічні навички в значній мірі формуються в дошкільному віці, так як нервова система дитини надзвичайно пластична, а дії, пов’язані з прийняттям їжі, одяганням, умиванням, повторюються кожен день, систематично і неодноразово.

У дошкільному закладі у дітей формуються навички щодо дотримання чистоти тіла, культури їжі, підтримання порядку в навколишньому середовищі, а також культурних взаємин дітей один з одним і з дорослими. Формування звичок і навичок здійснюється під безпосереднім педагогічним впливом дорослих і всього навколишнього оточення. Міцність, гнучкість навичок і звичок залежить від ряду факторів: умов, своєчасності початку цієї роботи, емоційного ставлення дитини до виконуваних дій, систематичності вправ дітей у певних діях. Особливу увагу в дошкільних установах приділяють формуванню нової навички, звички, коли у дітей з’являються нові обов’язки, нові речі, новий вид діяльності, якими діти повинні оволодіти. При цьому дітей привчають виконувати не тільки те, що їм приємно, а й те, що необхідно, долаючи труднощі різного характеру.

Тож, здоров’я дітей, загартованість їхніх організмів, інтерес до здорового способу життя залежать саме від того, наскільки сформовані у них різні уміння і навички, в тому числі культурно-гігієнічні.

У педагогічному словнику поняття «навички» трактується як дії, складові частини яких у процесі формування стають автоматичними.

Фізіологічною основою культурно-гігієнічних навичок є утворення умовно-рефлекторних зв’язків, вироблення динамічного стереотипу, адже формуються навички на основі застосування знань про відповідний спосіб дії, шляхом цілеспрямованих планомірних вправлянь.

Культурно-гігієнічні навички поєднують у собі явища гігієни і культури. Діти мають усвідомити, що їхнє ставлення до гігієнічних вимог є не лише ставленням до власного здоров’я, а й свідченням поваги до людей, адже неакуратна, неохайна людина викликає відразу, небажання спілкуватися з нею.

Віднедавна значного розвитку набула валеологія – наука про збереження і зміцнення здоров’я. ЇЇ сутність полягає в тому, що людина повинна пізнати і створити себе, навчитися берегти і зміцнювати своє здоров’я.

Основними напрямами роботи з валеологічного виховання дітей дошкільного віку є:

−     формування мотиваційних установок на здоровий спосіб життя як основну умову збереження і зміцнення здоров’я;

−     формування бережного ставлення до власного здоров»я;

−     прищеплення навичок особистої гігієни;

−     ознайомлення дітей із способами профілактики захворювань і запобігання травматизму;

−     формування культури діяльності, дотримання гігієнічно обґрунтованих вимог до організації життєдіяльності загалом.

Набуття дітьми дошкільного віку валеологічної культури передбачає оволодіння ними первинними знаннями про свій організм і здоров’я, вміннями дотримуватися доцільного режиму життя і діяльності, харчування, сну, відпочинку, систематичне та якісне здійснення гігієнічних процедур, заходів запобігання хворобам. Вихователі і батьки повинні активізувати увагу дитини до її самопочуття, загального стану організму. Вона мусить уміти аналізувати свою надмірну збудливість або пригніченість, які можуть свідчити про початок захворювання. Це є основою формування здорового способу життя, елементарних умінь самоспостереження і самоаналізу власного стану здоров’я.

Гігієнічне виховання і навчання нерозривно пов’язане з вихованням культурної поведінки і має такі завдання:

−     привчити дітей правильно сидіти за столом під час їжі, акуратно їсти, ретельно, безшумно пережовувати їжу;

−     вміти користуватися столовими приборами, серветкою;

−     познайомити з різновидами посуду (чайна, їдальня);

−     вчити сервірувати стіл до чаю;

−     привертати увагу правильного спілкування під час прийому їжі (розмовляти напівголосно, доброзичливим тоном, не говорити з набитим ротом, шанобливо ставитися до прохань і бажань дітей).

З перших днів життя при формуванні культурно-гігієнічних навичок йде не просто засвоєння правил і норм поведінки, а надзвичайно важливий процес соціалізації, входження малюка в світ дорослих.

Не можна цей процес залишати на потім – хай поки дитина залишиться дитиною, а привчити її до правил можна і пізніше. Це невірна думка! Психічний розвиток – процес нерівномірний, його лінії йдуть не одночасно, тобто періоди найбільш швидкого розвитку тих чи інших функцій, психічних якостей. Ці періоди називаються сенситивними і період раннього і дошкільного дитинства найбільш сприятливий для формування культурно-гігієнічних навичок. Потім на їх основі будується розвиток інших функцій і якостей.

Виховання культурно-гігієнічних навичок у дітей – першооснова всієї подальшої роботи і основа для розвитку фізично міцної дитини. До того ж культурно-гігієнічні навички – це елементи самообслуговування, що є першою сходинкою і основою для трудового виховання.

Культурно-гігієнічні навички збігаються з такою лінією психічного розвитку, як розвиток волі. Малюк ще нічого не вміє робити, тому всяка дія дається з великими труднощами. І не завжди хочеться доводити почату справу до кінця, особливо якщо нічого не виходить. Нехай мама чи вихователька погодує, вимиє руки, адже так важко утримати слизьке мило, коли воно вискакує з рук і не слухається. Мама це зробить краще та й швидше. І якщо дорослі поспішають прийти на допомогу дитині при найменшому утрудненні, звільнити його від необхідності докладати зусиль, то дуже швидко у нього сформується пасивна позиція: «Застебніть», «Зауважте», «Одягніть».

Для того, щоб завершити дію, отримати якісний результат, зробити все в правильній послідовності, красиво і акуратно, потрібно докласти вольові зусилля.Так для дитини важливим стає якість виконання дії, вона вчиться доводити почату справу до кінця, утримувати мету діяльності, не відволікатися. І тепер уже не дорослий нагадує про необхідність тієї або іншої дії, а сама дитина за своєю ініціативою її сама вчиняє, контролює її хід. При цьому формуються такі вольові якості особистості, як цілеспрямованість, організованість, дисциплінованість, витримка, наполегливість, самостійність.

Виконання культурно-гігієнічних навичок створює умови для формування основ естетичного смаку.

Так, дівчинка починає придивлятися до себе, порівнювати, наскільки вона змінилася, коли її причесали, зав’язали бантики. Важливо, щоб дорослий при скоєнні побутових процесів ненав’язливо звертав увагу дитини на зміни в її зовнішньому вигляді. Дивлячись у дзеркало, дитина не тільки відкриває себе, але й оцінює свій зовнішній вигляд, співвідносить його з уявою про еталои краси, усуває неохайність у своєму одязі і зовнішності. Таким чином, складається критичне ставлення до свого вигляду, народжується правильна самооцінка. Дитина поступово переходить до контролю за своїм зовнішнім виглядом.

Освоєння культурно-гігієнічних навичок пов’язане з етичним розвитком дошкільника. Трирічний малюк вже може дати моральну оцінку діям людини або героям казки. Поки вона ще заснована на перенесенні загального емоційного ставлення дитини до людини або персонажа: подобається, значить, хороший, не подобається, значить, поганий.

У чотири-п’ять років у дітей починаються складатися моральні поняття «добре», «погано». Діти відносять до них вчинки інших людей і на цій підставі оцінюють поведінку. Треба пам’ятати, що дитині важко оцінити складні вчинки, набагато легше побутова поведінка.

Взаємопов’язано з формуванням культурно-гігієнічних навичок складаються і розвиваються моральні почуття. Малюки до трьох років відчувають задоволення від того, що вони спочатку виконують дії разом з дорослим, а потім самостійно. У чотири роки задоволення дитині доставляє правильність виконання дії, що підтверджується відповідною оцінкою дорослого. Прагнення заслужити схвалення, похвалу є стимулом, що спонукає малюка до виконання дії. І тільки потім, коли він зрозуміє, що за кожною дією стоїть правило, засвоїть моральну норму, співвіднесе її з дією, вона починає відчувати задоволення від того, що надходить відповідно до моральної норми. Тепер дитина радіє не тому, що вимила руки, а тому, що акуратна: «Я хороший, тому що все роблю правильно»

Діти 3-4 років тільки починають усвідомлювати правила поведінки, але ще не бачать прихованих за ними моральних норм, часто не відносять цих правил до іншого. Вихователю треба пам’ятати, що про активне освоєння правил поведінки свідчить поява скарг-заяв, адресованих дорослому. Малюк помічає порушення правил іншими дітьми і повідомляє про це. Причина подібних висловлювань дитини в прагненні переконатися, що вона правильно розуміє правила поведінки, отримує підтримку з боку дорослого. Тому до таких скарг слід ставитися з великою увагою, підтвердити, що малюк правильно розуміє суспільні вимоги, і підказати, як потрібно вчинити, якщо він помічає їх порушення.

Формування культурно-гігієнічних навичок пов’язане з усвідомленням способів їх здійснення, тобто послідовності їх виконання, а також необхідності їх виконувати. У цьому дитині допомагає правильний режим дня. Включаючись в режим дня, виконуючи побутові процеси, дитина освоює серію культурно-гігієнічних навичок. Ці навички одна з складових культури поведінки в побуті. Навичка, що стала потребою – це звичка. Навичка вмиватися дозволяє дитині робити це спритно і швидко, а звичка вмиватися спонукає її робити це охоче і без примусу. У міру засвоєння культурно-гігієнічні навички узагальнюються, відриваються від відповідного їм предмета і переносяться в ігрову, уявну ситуацію, тим самим впливаючи на становлення нового виду діяльності – гри.

У грі діти відображають взаємини, які складаються в ході побутових процесів. У грі діти імітують побутові дії (миття рук, прийом їжі), тим самим закріплюючи дії з побутовими предметами (ложкою, чашкою тощо), а так само відображають правила, які стоять за виконанням культурно-гігієнічних навичок: одяг ляльки треба акуратно скласти , посуд на столі розставити красиво.

Культурно-гігієнічні навички пов’язані не тільки з грою. Вони є основою першого доступного дитині виду трудової діяльності – праці з самообслуговування.       Самообслуговування характеризується тим, що дії дитини не мають громадського мотиву, вони спрямовані на самого себе. Освоєння культурно-гігієнічних навичок впливає не тільки на ігрову і трудову діяльність, але і на взаємини дитини з дорослими і однолітками. 

Освоєння культурно-гігієнічних навичок дає можливість порівняти себе з іншими дітьми: краще або гірше я вмію це робити? Можу навіть навчити товариша! Буду допомагати дорослим і маленькому братові! Так через порівняння себе з іншими складаються передумови для формування самооцінки, усвідомлення своїх можливостей і умінь, а так само передумови для самоконтролю. При виконанні побутових процесів малюк спостерігає, порівнює, аналізує, встановлює причинно – наслідкові зв’язки. Він замислюється над тим, куди поділося мило, адже спочатку був великий шматок, а через деякий час став зовсім маленький, чому вода змиває піну і бруд з рук, як за допомогою виделки можна розділити котлету навпіл, куди пропадає цукор у чаї тощо.

Спочатку дитина зауважує причинно – наслідкові зв’язки за допомогою дорослого, який, ставлячи питання і пояснюючи, звертає на них увагу дитини. Важливо, щоб питання і пояснення, адресовані самим маленьким, були включені в конкретну ситуацію. При цьому слід спиратися на досвід малюка.

У період раннього дитинства складається таке особистісне новоутворення, як свідомість свого «Я». Це виражається в тому, що малюк починає називати себе в першій особі: «Я сам». За цим стоїть усвідомлення власної активності, відділення результату своїх дій від самих дій. Дитина починає розуміти, що саме він виконав дію, саме він досяг результату, він переживає гордість за свої досягнення, прагне знову і знову проявити свою активність і самостійність, показуючи іншим своє «Я»: я сам вмію вмиватися, одягатися, взуватися, зачісуватися. Нехай повільно, але сам! Хоча поки він освоїв лише прості дії, вони дають можливість відчути себе дорослим, незалежним.

Культурно-гігієнічні навички спрямовані на саму дитину. Виконуючи санітарно-гігієнічні процедури, малюк усвідомлює самого себе. У нього формується уявлення про власне тіло. При одяганні і умиванні, дитина, розглядаючи своє відображення в дзеркалі, приходить до розуміння деяких змін, що відбуваються в ньому самому в ході побутового процесу: особа з брудного перетворилася на чисту, волосся з розпатланих стали красиво причесаним, ніжки взули в чобітки, на ручки наділи рукавички. Дитина починає контролювати свій зовнішній вигляд: звертає увагу на брудні руки, зауважує неполадки в одязі, просить дорослого допомогти привести себе в порядок, у малюка формується потреба в чистоті й охайності. Тобто дії, їх складові, вдосконалюються самі собою, змінюють саму дитину, а не предмет. 

З віком у міру оволодіння культурно-гігієнічними навичками малюк усвідомлює правила поведінки, які її визначають. І такі правила починають регулювати дії дитини, керувати ними. Таким чином, освоєння культурно-гігієнічних навичок пов’язане з етичним розвитком дошкільника.

У процесі повсякденної роботи з дітьми необхідно прагнути до того, щоб виконання правил особистої гігієни стало для них природним, а гігієнічні навички з віком постійно вдосконалювалися. На початку дітей привчають до виконання елементарних правил: мити руки перед їжею, після користування туалетом, ігри, прогулянки тощо Діти середнього і старшого дошкільного віку більш усвідомлено повинні ставитися до виконання правил особистої гігієни: самостійно мити руки з милом, намилюючи їх до утворення піни і насухо витирати їх, користуватися індивідуальним рушником, гребінцем, стаканом для полоскання рота, стежити, щоб всі речі містилися в чистоті. Формування навичок особистої гігієни передбачає і вміння дітей бути завжди охайними, помічати неполадки в своєму одязі, самостійно або за допомогою дорослих їх усувати. 

Отже, гігієнічне виховання і навчання нерозривно пов’язане з вихованням культурної поведінки. Всі відомості з гігієни прищеплюються дітям у повсякденному житті у процесі різноманітних видів діяльності та відпочинку, тобто в кожному компоненті режиму можна знайти сприятливий момент для гігієнічного виховання. Дотримання культурно-гігієнічних норм та формування культурно-гігієнічних навичок у дітей є необхідною умовою виховання здорового підростаючого покоління.

 

 Поради батькам та вихователям щодо розвитку дитячої обдарованості.

• -         терплячі і чесні відповіді на всі питання дитини;
• -         серйозне відношення до запитань і висловів дитини;
• -         представлення дитині можливості демонструвати свої досягнення;
• -         зведення до мінімуму покарань за безлад в кімнаті дитини або на його столі, якщо робота його ще не закінчена;
• -         представлення дитині кімнати чи її частини для занять;
• -         демонстрація дитині того, що його люблять таким, яким він єсть, а не за досягнені успіхи;
• -         доручення дитині виконання посильних для нього справ;
• -         надання допомоги дитині у побутові особистих планів і прийнятті рішень;
• -         запрошення дитини з собою у подорож по цікавим місцям;
• -         здійснення допомоги дитині у покращенні результатів його роботи;
• -         надання допомоги дитині у спілкуванні з дітьми різних соціальних груп;
• -         відсутність заяв про те, що ваша дитина гірша інших;
• -         відсутність дій принижуючих дитину;
• -         забезпечення дитини книжками і матеріалом для його улюблених занять;
• -         привчання дитини мислити самостійно;
• -         регулярне читання дитині цікавої і пізнавальної літератури;
• -         привчання дитини до читання з малих років;
• -         залучення дитини до фантазування, придумування історій;
• -         уважне ставлення до особистих потреб дитини;
• -         знаходження часу кожного дня для того, щоб побути з дитиною на одинці;
• -         залучення дитини до участі у плануванні сімейних справ;
• -         відсутність покарань за неналежно зроблені помилки;
• -         похвала дитини за вивчені вірші, оповідання, пісні тощо;
• -         навчання дитини вільному спілкуванню з дорослими людьми будь якого віку;
• -         дозвіл дитині гратись з різними речами;
• -         винахід відповідних схвалення моментів у заняттях;
• -         чесність у оцінках своїх почуттів по відношенню до дитини;
• -         не виключення будь яких питань із обговорення з дитиною;
• -         представлення можливості приймати значні рішення;
• -         надання дитині допомоги у його особистому та самостійному пошуку і виборі заслуговуючих  уваги телепрограм;
• -         розвиток у дитини позитивного сприймання своїх  здібностей;
• -         заохочення дитини до максимальної незалежності від дорослих;
• -         віра у здоровий глузд дитини і довіра до нього;
• -         заохочення до  самостійності дитини.

     В роботі з обдарованими дітьми і в педагогічних діях,   спрямованих на розвиток дитячої обдарованості, необхідно виходити із того, що у кожної і фізично здорової  і психологічно нормальної дитини існують певні задатки до розвитку  здібностей у буд-якій області людської діяльності, що кожна здорова дитина є  обдарованою.

Для того щоб існуючі у нього задатки не пропали даремно і з часом перетворились у здібності, необхідно своєчасно їх виявити і розвивати. Перше із завдань вирішує рання психодіагоностика дітей, друге- така побудова освітніх заходів, щоб вони максимально сприяли розвитку дитячої обдарованості.