Організація патріотичного виховання в закладі освіти  за сучасних умов

Патріотичне виховання – це сфера духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що любить і ненавидить людина, яка формується.

В. Сухомлинський

Сучасна освіта вимагає докорінного переосмислення всієї системи виховання, оновлення змісту, форм і методів духовного становлення осо­бистості.

Виховання – соціально й педагогічно організований процес форму­вання людини як особистості. Суспільство як соціальне об’єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, система­тичної та організованої роботи з виховання кожної особистості. Зупин­ка цього процесу – катастрофа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Ще Я. А. Коменський зауважував, що «зневага до виховання є кроком до загибелі людей, сімей, держав і всього світу». Тому виховання є провідною діяльністю як окре­мої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безперервність у соціальному розвитку.

Сьогодні перед суспільством і освітнім закладом постає проблема розвитку особистості свідомого українського громадянина, який поєднує в собі національні риси та самобутність українського народу. І саме національне виховання передбачає надання широких можливостей для пізнання укра­їнської історії, культури, традицій, звичаїв, мови, формування національ­ної гідності, розвитку особистісних рис громадянина української держави.

Головною метою виховання особистості є підготовка молоді до пов­ноцінного суспільного життя, яке передбачає виконання ролей грома­дянина, трудівника, громадського діяча, сім’янина, товариша.

Формування патріотизму в українському суспільстві залишається першочерговим як для держави, так і для системи освіти загалом. Саме національно-патріотичне виховання закладає підвалини для формування свідомості нинішніх і прийдешніх поколінь, які розглядатимуть державу як запоруку власного особистісного розвитку на засадах гуманізму, соціального добро­буту, демократії, свободи, толерантності, виваже­ності, відповідальності, здорового способу життя, готовності до змін.

Виклики сучасного суспільства ставлять перед системою освіти завдання виховати громадянина-патріота нової формації (ініціативну особистість продуктивно-діяльнісного типу, яка бачить пер­спективи своєї держави, готова відстоювати її ін­тереси). Основним документом щодо національ­но-патріотичного виховання підростаючого по­коління є Стратегія національно-патріотичного виховання дітей та молоді, затверджена Указом Президента України від 13.10.2015 р. № 580/2015. Відповідно до положень зазначеної Стратегії основ­ними складовими національно-патріотичного ви­ховання визначено: громадянсько-патріотичне, вій­ськово-патріотичне й духовно-моральне виховання.

Зусилля педагогів мають бути спрямовані на підвищення рівня патріотизму молодого по­коління шляхом оптимальної організації відпо­відної виховної роботи. Особливу увагу потрібно зосередити на змісті заходів із національно – патрі­отичного виховання. Для цього слід ураховувати, що на особистісному рівні патріотизм – най­важливіша, стійка характеристика людини, що виражається у її світогляді, моральних ідеалах, нормах і проявах поведінки. Це високосмислова безумовна якість – цінність, що виражає ставлення людини до Батьківщини, народу, державу й до себе.

Основними складовими патріотизму є: любов до Батьківщини, народу, держави (любов до Украї­ни); діяльнісна відданість Україні; суспільно значу­ща цілеспрямованість; моральна стійкість; готов­ність до самопожертви; почуття власної гідності. Саме складові патріотизму й визначають спектр змістових ліній виховної роботи з національно –  патріотичного виховання.

Завдання закладу освіти – так побудувати виховну діяльність, щоб її організація, приклади автори­тетних наставників, середовище виховували молодь у дусі патріотизму, глибокого ро­зуміння історії свого народу, національної ідентич­ності, самобутності.

Основне завдання кожного полягає в тому, щоб слова «Україна», «патріотизм» набува­ли для молодої людини особливого значення, тобто сприй­малися не лише розумом, але й серцем. Для цього слід чітко усвідомлювати завдання національно –  патріотичного виховання:

−     утвердження в свідомості й почуттях особисто­сті патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України;

−     виховання поваги до Конституції України, за­конів України, державної символіки;

−     утвердження гуманістичної моральності як ба­зового підґрунтя громадянського суспільства;

−     культивування кращих рис української мен­тальності – працелюбності, свободи, спра­ведливості, доброти, чесності, бережливого ставлення до природи;

−     формування толерантного ставлення до інших народів, культур і традицій;

−     усвідомлення взаємозв’язку між індивідуаль­ною свободою, правами людини та її патріо­тичною відповідальністю;

−     підвищення престижу військової служби, а звідси – культивування ставлення до сол­дата як до захисника Вітчизни, героя тощо.

Володіння українською мовою та викори­стання її в повсякденному спілкуванні має стати пріоритетними у виховній роботі з молоддю. Мовне середовище має неабиякий вплив на формування людини-громадянина, патріота України.

Метою заходів у сфері національно-патріотично­го виховання молоді в закладах освіти є спри­яння набуттю ними досвіду патріотич­них дій, виховання їх у дусі патріотичного обов’язку.

Форми, методи та прийоми роботи з націо­нально – патріотичного виховання потрібно обирати із урахуванням вікових особливостей особистості, її уподобань і інтересів, можливостей спілкування в мережі інтернет, традицій освітніх закладів і місцевих громад, можливостей партнерів.

Любов до Батьківщини є визначальною рисою кожного справжнього громадянина, «патріотизм мі­стить емоційно-моральне і дієве ставлення до себе й інших людей, до рідної природи, до своєї нації, до матеріальних і духовних надбань суспільства». Проте легко виховувати любов до країни, яка забез­печує належний фінансовий добробут і впевненість у майбутньому. Складніше це робити, коли діти щодня стикаються з матеріальними нестатками та постійни­ми розбіжностями між бажаним і реальним. Але ж якщо до виховання патріотів навіть не братися, кра­щого майбутнього для України досягти буде складно.

У наш час основної уваги патріотичному вихо­ванню надають саме «як вихованню національному, тобто вихованню в дусі ментальності українсько­го народу, його кордоцентризму, потягу до пре­красного і прагнення до гармонії», недопустимий процес деморалізації, дебілізації і денаціоналізації особистості, який втрачає не тільки національне, але й людське обличчя. Тому патріотичне виховання – це практичні дії на кожному робочому місці, кожної хвилини спілкування з дітьми, це сукупність ідеа­лів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв, форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у проце­сі якої засвоюють духовну і матеріальну культуру нації, формують національну свідомість і досяга­ють духовної єдності поколінь.

Патріотичне виховання ґрунтується на засадах родинного виховання, на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уосо­блюють вищі зразки виховної мудрості україн­ського народу – любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мир­ної праці в ім’я України, почуття гордості за Бать­ківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю.

Важливою складовою змісту патріотичного ви­ховання є розвиток трудової активності особистості, мотивації до праці, усвідомлення життєвої потреби трудової активності, ініціативи, підприєм­ництва, здатності до соціальної творчості як умо­ви соціальної адаптації, конкурентоспроможності та самореалізації особистості в ринкових відно­синах. «Справжнє патріотичне виховання почи­нається там, де ідея й особиста праця – піт, мозолі –зливаються воєдино, творять те, про що народ говорить: у людини є святе за душею».

Необхідно розробляти й упроваджувати дієві форми, методи та прийоми патріотичного вихо­вання молоді, які б відповідали вимогам сьогодення.

Ідеї патріотизму мають бути основними та на­скрізними в системі освітнього життя.

Двома головними концептуальними ідеями патріотичного виховання сьогодні є український патріотизм і національна ідея.

Патріотизм є системотворчим поняттям на­ціональної свідомості й самосвідомості народу, яке визначають любов до України, надія та віра в най­краще майбутнє, знання історії та кращі надбання народу, гордість і відданість своїй Батьківщині, го­товність до практичної діяльності на благо Украї­ни. Патріотизм – це одне з найбільш глобальних людських почуттів, закріплених віками і тисячо­літтями, свого роду моральний фундамент суспіль­ної та державної будівлі, опорою його життєздат­ності, одним із першочергових умов ефективного функціонування системи соціальних і державних інститутів. Патріотизм є справою честі та совісті кожної людини, її внутрішнім покликанням слу­жіння своїй Вітчизні.

Патріотизм, патріотичне виховання сьогодні актуальні як для системи освіти, так і для держа­ви загалом. Основним інститутом, що забезпечить організацію та функціонування всієї системи фор­мування патріотичних якостей, має бути держава, але важливу роль мають відіграти й інші складові патріотичного виховання на регіональному рівні, де головну роль відіграють саме заклади освіти.

Національна ідея як складова патріотизму є світоглядним орієнтиром у системі освіти, ви­ховання, у сфері соціалізації особи, що відобра­жає усвідомлену й офіційно визначену стратегію патріотичного виховання, яка повинна гармонійно демонструвати життя народу та потреби на його розвиток, виконує функцію духовного підґрунтя саморуху та поступу українського суспільства.

Характерними особливостями національної ідеї, які визначають її життєвий здоровий, недеформований зміст, є такі:

−     національна ідея є, системою, яку становлять інтелектуальні, духовні, історичні й інші цінності народу України;

−     національна ідея має позитивний конструк­тивний утворювальний характер заради України, покращення життя її народу;

−     національну ідею мають прийняти всі пред­ставники нації. Вони повинні побачити в ній частину себе і бути готовими брати участь у її реалізації;

−     національна ідея повинна сприяти самоідентифікації особистості, допомагати відповідати на питання «Хто ми?» та «Чим ми відрізня­ємося від інших?»;

−     національна ідея повинна мати рушійний зміст  як рушійна сила всього суспільства, так і окремої особистості.

У зв’язку з тим, що більшість сучасних радикаль­них течій підкреслюють своє націоналістичне забарв­лення, націоналізм часто асоціюють з етнічною, куль­турною та релігійною нетерпимістю. Під розумінням «націоналізм» найчастіше розуміють етнонаціоналізм, особливо його крайні форми, які акцентують на перевазі однієї нації над іншими. Це не так.

Єдність здорової національної ідеї та патріо­тизму визначає систему патріотичного виховання.

Складовими системи патріотичного виховання в закладі освіти є:

Громадянськість – це спрямування особисто­сті на інтереси держави та суспільства, що від­ображає життя людини як громадянина, орієнтує на виявлення особистісного, громадянського, про­фесійного та сімейного становлення.

Розуміння громадянськості містить три основні елементи та виміри. По-перше, громадянськість – це правовий статус, де громадянин – людина юридич­на, яка готова до життєдіяльності згідно з законом і наявністю права, і на цій підставі вимагати захисту закону. По-друге, громадянськість – участь людини в політичному житті суспільства. По-третє, грома­дянськість є джерелом соціальної ідентичності для людини. Заклад освіти виконує завдання громадянської осві­ти, формує практичні вміння та навички, а саме: критичну свідомість, уміння прийняти свідоме рі­шення, здійснення вільного вибору; розуміння норм і правил поведінки в суспільстві та поваги до них, знання законів, основних прав людини, спільної праці на благо суспільства, формування особистої відповідальності та громадянського обов’язку, вза­єморозуміння та взаємоповага до кожної людини.

Також важливою складовою патріотизму є ду­ховність, тому, у свою чергу, духовно-моральне виховання є складовою патріотичного виховання.

Духовність, мораль – це ядро, основа, фун­дамент людини, людства, фундамент будь-якої країни.

Духовність людини – це внутрішній світ, який відображає моральні, етичні, психологічні властивості, рівень освіченості, культури, потяг до самопізнання та потенціал особи як шанс усьо­го суспільства на розвиток.

Духовність – це не фанатична релігійність, ду­ховність – це постійне вдосконалення духа до та­кого піднесеного стану, коли людина не в змозі творити погане, коли в ній формується братерське ставлення до всього сущого на Землі. Це вміння бути собою, мати неповторність світобачення, розвивати природний потенціал, бути цілеспря­мованим і готовим до постійного вдосконалення.

Тому перед педагогами поставлене завдання займатися вихованням душі та проводити роботу з душею кожного вихованця, враховувати його індивідуальні особливості.

Душа людини – це наша розумна внутрішня енергія, що може сприймати чи поєднуватися з по­зитивним або негативним. Поєднання цих якостей ми побачимо у моральному забарвленні наших ду­мок, почуттів і вчинків. Позитивний дух виявляєть­ся у нашій свідомості як правда, мир, терпимість, прощення, відповідальність, гідність і честь, любов до людей, до навколишнього середовища, до Бать­ківщини. Негативний дух несе в душу брехню, зло­бу, гнів, образу, підступність і егоїзм, зраду. Тому виховання в цьому випадку перебуває в ролі очи­щення людської душі, накопичення добрих якостей.

Саме виховання є фактором, який формує духов­ність кожної особистості. Адже кожна особистість є людиною. Але не кожна людина є особистістю. Людиною народжуються, особистістю стають.

Які ж характеристики особистості є базовими та фундаментальними? Людина має бути вірною – без лестощів, мужньою – без жорстокості, щед­рою – без марнотратства, сильною    без гор­дині, милосердною – без пихатості, ревнивою – без гніву і злості. Цього необхідно вчити молодь.

Фундаментальним підґрунтям виховання ма­ють бути духовність, патріотизм, моральність і гуманність – це саме ці цінності, які закладені в основі формування особистості. На цих засадах базується будь – яка позитивна культура.

Необхідно сформувати моральні цінності, що ви­значають патріотичну поведінку особистості: совість, чесність, правдивість, свободу, рівність, справедливість, повагу, толерантність, гідність, працелюбність, відпо­відальність тощо. Це сприяє усвідомленню моральних істин. Водночас моральна норма дає змогу побачити й усвідомити ту межу моральної поведінки, за якою починаються аморальні та протиправні вчинки.

Виховання правосвідомості особистості передбачає за­своєння системи знань із питань держави та права; виховання поваги до законів своєї держави, глибокої переконаності в необхідності дотримання чинного за­конодавства; уміння визначати форми та способи своєї участі в житті суспільства, спілкуватися з органами вла­ди; захищати та підтримувати закони і права людини.

Студенти одержують знання про державне, адміні­стративне, трудове, громадянське, сімейне, кримінальне й інше право, готуються до виконання громадянських функцій стосовно держави, праці, сім’ї, власності тощо.

Але одне з чільних місць належить вихованню любові й дбайливого ставлення до рідної землі – сво­єї малої Батьківщини, її історії, поваги до народних традицій і звичаїв, обрядів, фольклору, любові до рід­ної природи. «Нема в людини місця дорожчого, ніж те, де вона народилась, землі, на якій зросла». Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру.

Останнім часом молодь спрощено ставиться до таких понять, як любов до Батьківщини, па­тріотизм, громадянський обов’язок. Дедалі частіше центральне місце в їхньому світогляді займають атрибути успіху: гроші, престижний рівень спо­живання та дозвілля, а це в майбутньому може стати причиною деградації та розпаду держави. Патріотизму не вчать, його виховують.

Предметами уваги патріотичного виховання на різних рівнях є «національна ідея, національна куль­тура, рідна мова, історія народу і держави, самовизна­чення, самоідентифікація, категорії Батьківщини (мала і велика Батьківщина), лідери та герої народу, нації, держави, рідний край, місто, село, рідні мати, батько».

Патріотичне виховання використовує такі засо­би: рідну мову, родовід, рідну історію, краєзнавство, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор, національне мистецтво, народний календар, націо­нальну символіку, народні прикмети та вірування, ви­ховні традиції, національні традиції, звичаї й обряди.

Принцип національної свідомості й україн­ського патріотизму вимагає утвердження у молоді громадянських почуттів, української національної гордості та людської гідності громадянина України, державницької ідеї, вболівання за долю самостійної Української держави, готовності стати на захист незалежності України, виявляти шанобливе став­лення до українських державних символів – три­зуба, синьо – жовтого прапора, гімну. Адже молодій Українській державі по­трібні громадяни національно свідомі, горді її іс­торією, культурою і мовою українського народу, нації – істинні патріоти незалежної України. Саме таких людей і мають виховувати освітні заклади.

Із метою втілення ідеї державності студентів ін­формують про найважливіші суспільно – політичні й економічні події в Українській державі та за кор­доном. Необхідно весь виховний вплив спрямову­вати на відродження української нації, виховання в кожної людини високого громадянського почуття приналежності до України, її народу.

Напрями, форми та принципи патріотичного виховання

Патріотичне виховання передбачає, що якості дійсного патріота формуються гармонійно за та­кими напрямами:

1)   історико-патріотичне виховання має на меті знання історичного минулого України:

−     збереження та дотримання трудових, куль­турних, духовних традицій українського народу, виховання на цій підставі гордості за свою країну та її історичні надбання;

−     усвідомлення пам’ятних подій, знання пам’ятних місць, видатних громадських і політичних діячів та їхніх справ;

−     відзначення пам’ятних дат у житті рідних сіл і міст (заснування, оборона від ворогів, культурний і політичний розвиток); походи й екскурсії пам’ятними історичними місцями;

2)   героїко-патріотичне виховання – має на меті формування готовності до подвигу в ім’я Батьківщини, в тому числі до самопожертви заради життя наступних поколінь:

−     усвідомлення витоків героїчного – любов до Батьківщини, її народу; особиста відпо­відальність за їхню долю;

−     знання пам’ятних місць визвольних боїв, походи й екскурсії цими місцями;

−     розуміння сутності подвигу: зробити саме те, що потрібне для Вітчизни у складний час; знання історичних особистостей, на­ціональних героїв;

−     «Книга пам’яті», «Книга скорботи» – справжні хрестоматії подвигу українського народу в боротьбі за свою незалежність;

3)   фізичне виховання – має на меті формування здоров’я нації:

−   залучення  до регулярних занять фі­зичною культурою і спортом;

−   спрямування фізичного виховання на під­готовку молоді до праці та захисту Вітчизни;

4)   військово – патріотичне виховання має на меті:

−   формування патріотичних почуттів відповід­но до вимог Конституції України та законів

−   України про захист Батьківщини та готов­ності до служби у Збройних силах України;

−   прагнення до опанування військових знань, відповідного рівня фізичної підготовки та за­гартованості в інтересах захисту Вітчизни;

−   підвищення престижу військової служби, військова професійна орієнтація молоді;

−   формування та розвиток мотивації, спря­мованої на підготовку до захисту Україн­ської держави у Збройних силах України . й інших військових формуваннях;

−   формування здібностей до аналізу зовніш­ньої та внутрішньополітичної обстановки, вміння самостійно адекватно оцінювати по­дії, що відбуваються в державі та світі, свою роль і місце в цих подіях.

Складний процес героїко – патріотичного вихо­вання відбувається за допомогою різноманітних форм роботи, вибір яких залежить від змісту та завдань виховної роботи, вікових особливостей вихованців із урахуванням основних напрямів ді­яльності студентів.

Основними формами патріо­тичного виховання молоді є:

−     інформаційно-масові (дискусії, диспути, конфе­ренції, філософський стіл, відкрита кафедра, інте­лектуальні аукціони, ринги, вікторини, вечори, по­дорожі до джерел рідної культури, історії держави і права, жива газета, створення книг, альманахів);

−     діяльнісно-практичні (творчі групи, осередки, екскурсії, свята, театр – експромт, ігри – драматизації, огляди – конкурси, олімпіади);

−     інтегративні (клуби, фестивалі, асамб­леї, гуртки);

−     діалогічні (бесіда, міжрольове спілкування);

−     індивідуальні (доручення, творчі завдання, зві­ти, індивідуальна робота тощо);

−     наочні (музеї, кімнати, зали, галереї, виставки творчості, книжкові вистав­ки, тематичні стенди тощо).

У процесі організації патріотичного виховання рекомендовано дотримувати таких принципів:

−     національного спрямування – передбачає формування національної самосвідомості, ви­ховання любові до рідної землі, свого народу, шанобливе ставлення до його культури;

−     гуманізації виховного процесу – вихователь зосереджує увагу на вихованці як вищій цінності, враховує його вікові та індивідуальні особливості й можливості, не форсує його розвитку, спонукає до самостійності, задовольняє базові потре­би, виробляє індивідуальну програму його розвитку, стимулює свідоме ставлення до своєї поведінки, діяльності, патріотичних цінностей;

−     самоактивності та саморегуляції – сприяє роз­витку у вихованця суб’єктних характеристик; фор­мує здатність до критичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень; поступово ви­робляє громадянську позицію особистості, почуття відповідальності за її реалізацію в діях і вчинках;

−     культуровідповідності – передбачає єдність патріотичного виховання з історією та куль­турою народу, його мовою, народними тради­ціями та звичаями, які забезпечують духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь;

−     полікультурності – інтегрованість української культури у європейський і світовий простір, створення для цього необхідних передумов: формування  у молоді від­критості, толерантного ставлення до культури, мистецтва, вірування інших народів; здатно­сті диференціювати спільне і відмінне в різних культурах, сприймати українську культуру як невід’ємну складову культури загальнолюдської;

−     соціальної відповідності – обумовлює необ­хідність узгодження змісту і методів патріо­тичного виховання реальній соціальній ситуа­ції, в якій організовано виховний процес.

Успішне виховання патріотичних якостей у молоді неможливе без участі сім’ї. Виховання людини триває майже все життя, але особливе значення воно має у період її зростання та розвитку. Цей великий період людського життя – від народження до настання зрілості – неоднаковий і за темпами розвитку, і за видами діяльності людини, і за ха­рактером перебігу фізичних і психічних процесів, і за ставленням людини до дійсності.

Педагогу необхідно знати закономірності ві­кового розвитку не тільки для того, щоб до них пристосуватися, а головне – щоб учити й вихо­вувати з найбільшим ефектом.

Отже, виховання патріотизму в закладі освіти має величезне значення, оскільки йдеться про долі сьогоднішнього та майбутнього поколінь, оскільки наші молоді сучасники повинні стати зрілими як духовно, так й інтелектуально.

Необхідно виховувати у молодих людей якості, що в усі часи вирізняли український характер: доброту, від­вертість, гідність, співчуття, благородство.

Моральні цінності та духовна культура сучасного студента

Духовність – це спосіб розбудови особистості, це, образно кажучи, зустріч із самим собою – своєю душею, внутрішнім «Я», вихід до ціннісних інстанцій формування особистості та її менталітету; провідний фактор смислової гармонізації, поєднання образу світу з моральними законами.

В українському педагогічному словнику С. Гончаренка духов­ність визначається як «індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти «для інших». З категорією «духов­ність» співвідноситься потреба пізнання світу, себе, смислу і призна­чення свого життя. Людина духовна в тій мірі, в якій вона задумується над цими питаннями і прагне дістати на них відповідь. Формування духовних потреб особистості є найважливішим завданням виховання».

Духовна культура особистості, вважає П. Щербань, складається з таких культур: інтелектуальна (знання, мислення); моральна (честь, гідність, культура почуттів, статева культура); культура спілкування (комунікативні здібності, духовні запити, культура мови); національна культура та національна самосвідомість; художньо-естетична; христи­янська морально-етична (релігійні заповіді та традиції); родинно-побутова; політична правова, екологічна культура особистості.

Формування духовних цінностей особистості відбувається в складних умовах співставлення з суспільними нормами та цінностями. Часто під час цього можлива невідповідність, а то й достатньо гострі та відчутні конфлікти. В молодіжному середовищі поступово втрачаються такі високі загальнолюдські цінності, як Доброта, Честь, Гуманізм, Співпереживання іншим людям. Багато хто з молодих людей віддають перевагу не духовним моментам буття, а цінностям особистого життя та матеріального благополуччя.

У наш час, коли суспільство у взаємодії з довкіллям дійшло до критичної ситуації, визначальним фактором існування людства є формування духовності, і особливо – майбутніх фахівців різних профілів. Саме в духовному потенціалі відображаються можливості актуалізації духовних сил особистості в цілеспрямованій діяльності.

У зв’язку з цим зростає зацікавленість духовними параметрами буття, серед яких особливої значущості набуває духовно-творча сфера людини.

На думку більшості вітчизняних та зарубіжних дослідників, без культу духовності людство загине. Особливої уваги потребує проблема формування духовної культури у майбутніх фахівців.

Духовне життя переважно охоплює процеси виховання, освіти, науки, культури, літератури, мистецтва і відображається в поглядах, думках, концепціях, суспільних процесах і явищах, у реалізації духовних потреб та інтересів людини. Як писав геніальний Г. Сковорода, людина народжується двічі: фізично й духовно. Біля духовної колиски стоїть духовний наставник – вчитель, який стає дитині другим батьком, матір’ю, бо прищеплює її душі високі моральні якості віри, надії, любові, глибокої поваги до рідної землі, свого роду, народу, держави. Духовне народження Г. Сковорода вважав істинним, оскільки людина осягає «божественне в собі», а зародки її духовності є в серці від народження («філософія серця»), але вони не одразу усвідомлюються, бо їй протистоять могутні сили темної тілесності.

Духовну людину, на думку Г. Сковороди та інших українських мислителів, творить шлях добра: через пізнання, усвідомлення й розуміння своєї істинної духовної природи, свого призначення в світі.

Духовність – це специфічна людська якість, яка формується в процесі розуміння і сприйняття певних суспільних норм та цінностей. Усі разом вони складають духовний світ людини, чим забезпечують соціально – психологічний бік її здоров’я, культурні, естетичні та духовні потреби.

Під духовними потребами, як вказує Ж. Юзвак, ми розуміємо «прагнення індивіда до засвоєння загальнолюдських та індивідуальних цінностей та їх створення в процесі духовних різновидів діяльності. До індивідуальних цінностей входять інтереси, погляди, ідеали, потреби особистості, які є результатом усвідомлення навколишнього світу та свого власного місця в ньому. Загальнолюдські цінності включають людяність, добро, красу, справедливість, знання».

 Розвиток духовності полягає в процесі позитивних якісних та кількісних змін, досягнення цілісності та гармонії всіх її структурних характеристик. Духовний розвиток уявляється як шлях від знання до розуміння, від емоцій до співчуття, від сприймання до творчості, від егоцентризму до гуманізму. Сама сутність процесу духовного розвитку полягає в русі до органічної єдності, взаємопроникнення таких духовних категорій, як добро, істина, краса. Цей процес може бути інтерпретований як різновид творчої діяльності, оскільки він є індивідуальним шляхом пізнання людиною своєї справжньої природи, відкриття власних можливостей та їх реалізації.

Учені – гуманісти кінця XX століття теоретично осмислюють та практично втілюють у життя проблему духовного ренесансу людини й суспільства через різні науки: педагогіку, психологію, філософію, етику, релігієзнавство, соціологію тощо.

Психічними проявами духовності, за думкою О. Зеліченка, є любов, творчість, пошук, розвиток, релігійність. Він детально описує їх, зводячи усі ці форми індивідуальних станів до єдиної спільної домінанти – духовності.

Любов – це і творчість, і пошук, і розвиток, бо вона весь час сама розвивається, формується, шукає нові форми вияву. Розвиток, пошук реалізують прагнення людини до гармонії, рефлексії (знання, розуміння), виходу за чуттєві межі, до духовного.

Творчість – це вияв прагнення до поширення себе на світ (втілення себе у матеріальній формі-матеріалізації), до гармонії, до рефлексії, до духовного.

 Творчість – це поєднання старого з новим, яке ще не має певної значущості у реальності. Потреби у моральному удосконаленні, у задоволенні почуття прекрасного, у сутнісному пізнанні світу формують людину як неповторну особистість. Заради задоволення цих потреб відбувається духовна діяльність і формується унікальна галузь духовного виробництва.

Умови, що їх створює зовнішнє середовище для духовного розвитку особистості, самі по собі не забезпечують виникнення духовних потреб, не спонукають до самопізнання, самовдосконалення, якщо у людини не сформований необхідний для цього рівень розвитку психічних якостей та властивостей, який може стимулювати потребово-ціннісну взаємодію із середовищем, – тобто психологічну готовність вступити в «духовні взаємини» з довкіллям. Здатність до духовного зростання визначають внутрішні умови. Поступово оволодіваючи духовними цінностями, кожна людина входить в суспільство. Духовні цінності стають її власними життєвими цінностями та орієнтирами. З набуттям життєвого, соціального досвіду людина і сама все більше включається в створення і розвиток духовних цінностей в процесі різноманітної суспільно корисної діяльності.

Формування духовності громадян, особливо молодих, відбува­ється на основі навчання, розвитку пізнавальної активності, задоволен­ня певних духовних та культурних потреб. Досвід практичної роботи переконує, що проблема духовного виховання студента потребує взаємозв’язку позанавчальної діяльності з навчальним процесом, поєднання розвитку естетичних поглядів і художнього світогляду та естетичного самовиховання. Загальна зацікавленість молоді духовни­ми та культурними цінностями, як свідчать сучасні дослідження, дуже висока.

Важливим є те, що студентська молодь часто обговорює питання музики, культури та мистецтва, національної культури, релігії, церкви та віри, організації відпочинку. Тим більше занепокоєння викликає те, що чимало молодих людей схильні до беззмістовного проведення вільного часу. Більшість під час опитування відзначають, що свій вільний час вони проводять в основному у себе вдома або у друзів. І тільки 17,8% відвідують заклади культури.

Важливою перепоною на шляху до формування духовного світу є перш за все відсутність необхідних можливостей для задоволення духовних потреб.

В останній час в Україні значно зменшується кількість будинків культури, клубів, об’єднань за інтересами, за місцем проживання та ін.

Сучасні вчені нараховують до 500 різних видів і форм дозвілля. Тут і участь в самодіяльній художній творчості, заняття спортом, відвідування театрів, кіноконцертних залів, бібліотек, музеїв, подорожі, кіно,  фотоаматорство, колекціонування і багато іншого. Це далеко не повний перелік видів творчої діяльності, від яких залежить духовне багатство і розвиток самої особистості.

Нині стоїть важливе завдання виховувати у людей постійну потребу в своєму культурному зростанні. Вона має бути того ж рівня значимості, що й потреба у праці. Якщо ця остання є мотиваційною основою готовності індивіда до інтенсивної трудової діяльності, то перша – також основою до активних форм дозвілля і зростання культурних потреб особистості.

Виховне значення дозвілля пов’язане з його якістю, змістом, різноманітністю форм, функціями, мірою прилучення людини до дозвільної діяльності, станом роботи закладів культури. Там, де її зміст лишається бідним, а форми і методи – шаблонними, примітивними, виховне значення клубів, будинків і палаців культури знижується. На жаль, не всі вони ще стали місцем, де кожен може знайти собі заняття до душі, тобто з пасивного глядача і слухача перетворитися на активного учасника заходів, які вони проводять.

Що ж виховується на дозвіллі? Світоглядна культура, потреби, смаки, почуття й емоції людей, їх колективістська свідомість, уміння. Сьогодні особливе значення має виховання світоглядної культури, розумних потреб і смаків, особливо у молоді. Соціологічні дослідження художніх смаків молоді підтверджують, наскільки актуальною є нині дана проблема.

Творчість – одна з найбільш високих цілей дозвілля. Йдеться про те, що не тільки у сфері праці людина може створювати нове, а й у сфері дозвілля. Дозвілля надає можливості для творчості усім без винятку. У цій сфері ніщо не заважає реалізації закону переміни занять, і вона дозволить більш об’ємно та різнобічно розбудовувати духовність конкретної особистості.

Дозвілля – могутній засіб вияву талантів, зміцнення обдарувань. Власне, елемент творчості притаманний багатьом видам і формам дозвіллєвої діяльності. Проте існують, так би мовити, чисті форми творчого дозвілля. Серед них найчастіше виділяють гуртки художньої самодіяльності, певні види клубів за інтересами, любительські об’єднання. Колективне проведення дозвілля, а саме таке мається на увазі щодо студентів закладів передвищої та  вищої освіти, вимагає спільності захоплень, психологічних контактів між людьми, швидкої адаптації новачків. Воно поєднує у собі видовищність, змагальність, розважальність, інформативність з виховним моментом.

Поєднання індивідуально-особистісних і колективістських елементів у способах проведення вільною часу є необхідною умовою культури дозвілля, яка формується всім укладом життя сучасного суспільства. Але це – не стихійний процес. Він передбачає цілеспрямовану дію на потреби й інтереси людей, їх смаки, погляди, виховання уміння правильно розпоряджатися своїм вільним часом і, зрештою, формувати духовність у сфері дозвілля.

Важливим є питання, яким же чином відноситься вільний час саме до волі? Вже сам термін «вільний час» каже про те, що людина може, здавалося б, використовувати його цілком на свій власний розсуд. Але в реальному житті вільний час виявляється детерміно­ваним соціально-економічними, політичними та духовними відносина­ми самих людей.

Безумовним проявом особистої волі у вільний час є воле­виявлення самої людини, наявність у неї можливості вільно користу­ватися часом. Практично це – вільний вибір варіанта дії. Свобода в цій ситуації є не тільки в наявності більшої чи меншої кількості видів діяльності, а і в можливості вибрати бажане без будь-якого примусу або тиску із зовні. Саме тут людина отримує відчуття волі.

Волевиявлення виражається у виборній активності суб’єкту. Обираючи у вільний час той чи інший варіант дії, студент готовий іти на певні витрати енергії заради виконання запланованого. Перш за все, це стосується діяльності, яка вимагає великого фізичного та розумового напруження. Нерідко студенти стають рабами випадкового вибору у вільний час саме із-за слабкої волі.

Вільна діяльність у дозвіллі – це не тільки здійснення якихось позитивних прагнень, але й вміння, здатність від чогось відмовитися, у чомусь себе обмежити. «Велика воля, – писав А. С. Макаренко, – це не тільки вміння чогось побажати і досягти, але й вміння примусити себе від чогось відмовитися, коли це потрібно. Воля – це не просто бажання і його задоволення, а це ще й бажання і зупинка, бажання і відмова...».

Характер використання вільного часу багато в чому залежить і від віку людини. Сьогодні відбувається суттєва зміна меж дитинства, підліткового віку, юності, середнього віку та старості. Демографічні тенденції складні і непередбачені. Суспільство то «молодіє», то «старіє», і не враховувати цього не можна.

Як і в попередні роки, у сфері дозвілля нині взаємодіють дві протилежні тенденції: одна – це пасивний, статичний спосіб проведення вільного часу, інша – його інтенсифікація з допомогою активних занять. Квартира й нині залишається основним місцем проведення дозвілля міським жителем. Однією з причин такого «пасивного» дозвілля є «одомашнення» духовної культури, яка у вигляді книг, музичних записів, відеофільмів, ігор, колекцій дедалі більше «осідає» в квартирах. Сьогодні «все є під рукою» для того, аби зробити свій дім справжнім осередком культурного життя, відпочинку, дозвілля. Це й притримує людей вдома.

Ще одна причина пасивного дозвілля – незадовільна робота закладів культури, які протягом багатьох років недостатньо враховували зрослі духовні запити населення, не створювали необхідних умов для різноманітних занять людей у вільний час, повільно розвивали самодіяльні начала дозвілля. В їх діяльності переважає орієнтація на видовищні заходи. Як наслідок – знижується відвідуваність клубів і спортивних споруд, значна частина їх відвідувачів проводить своє дозвілля поза цими закладами. Має місце навіть відтік з художньої самодіяльності.

 Посилення тенденції до пасивного проведення вільного часу ускладнило і загострило ряд проблем дозвілля. Ось одна з них: виховання культурних потреб і смаків людей, які б стимулювали організацію відповідних форм домашнього дозвілля. Це мають бути такі форми, які б сприяли процесам «роздомашнення» культури, формували активність людей у засвоєнні духовних благ, прагнення до більш широкого, ніж сімейне, спілкування.

У студентської молоді збільшуються потреби до особистої незалежності, прагнення до самоствердження. Виникають протиріччя з оточуючими людьми, носіями затверджених норм, вимог, традицій, не виключається і агресивне ставлення до заведеного порядку. Збільшується відповідальність особистості за певні вчинки. В період зрілості, з ростом освіченості і культури, набуттям життєвого досвіду діяльність особистості стає найбільш вільною. Прагнення мати більший об’єм вільного часу значною мірою пов’язане з прагненням студента змінити свою манеру проведення дозвілля – реалізувати задумані плани, поглибити знання, зайнятися творчою діяльністю, «знайти себе». Інакше кажучи, зростає цілеспрямованість використання студентами свого вільного часу, прагнення утвердити себе в очах оточуючих, заслужити їхню повагу. Людина начебто переносить функції, які завжди належали роботі та навчанню, на вільний час.

Традиційна мережа культурно-освітніх, дозвіллєвих закладів, яка протягом багатьох років формувала певний рівень культури студентської молоді, сьогодні не тільки значно скоротилася, але й не відповідає потребам молодого покоління, переживає кризу, більша частина молоді не користується її послугами.

Сьогодні ситуація у суспільстві диктує нові завдання духовного розвитку майбутнього фахівця. Становлення духовності особистості передбачає соціокультурний процес впливу суспільства на людину. Водночас це і форма духовно-інтелектуальної активності особистості, яка критично, творчо освоює нові суспільні ролі, цінності, осмислює досвід попередніх поколінь у нових соціально-економічних, духовно-інтелектуальних умовах.

Духовність великою мірою також витікає з соціально-економіч­них особливостей функціонування суспільства. Фінансове розшару­вання населення України, розвиток комерційного сектора, створюють об’єктивні умови для запропонування населенню і перш за все молоді, престижних видів послуг у сфері організації дозвілля: відкриваються приватні казино, бари, дискотеки, нічні клуби, з якими державні заклади культури просто не спроможні конкурувати на рівних. Крім того мало кого цікавить змістовний бік діяльності таких закладів, як саме вони розширюють та розвивають духовний світ молодих людей.

На сучасному етапі розвитку суспільства виховні методи повин­ні бути зорієнтовані на становлення і розвиток такої особистості, яка б оптимально могла вирішувати складні проблеми, успішно досягати індивідуальних та суспільних цілей, керуючись при цьому моральними нормами. Лише ця умова робить їх адекватними засобами формування вищих моральних цінностей, які є усвідомленими й довільними.

ЖИТТЄВІ ЦІННОСТІ

(година спілкування)

Мета: формувати усвідомлене розуміння студентами поняття «життя», йото унікальності, цінності, значущості для кожної особистості; визначити своє місце в ньому; сприяти вихованню людяності, чесності, працьовитості, від­повідальності; розвивати допитливість, інтерес до навколишнього життя.

Хід виховної години

Наставник. Найвищою цінністю сучасного світу є людське життя. Воно дається людині тільки раз і кожному – своє. Довге чи коротке, неповторне і звичне, радісне і сумне, солодке, як мед, і гір­ке, як полин, воно триває лише від народження до смерті, і його неможливо прожити двічі.

Життя, як мить, єдина мить,

Махне крилом – і пролетить...

Але в цю мить, коротку мить,

Було і сонце, і блакить...

У чому цінність життя? (Відповіді  студентів).

Отже, життєвих цінностей немало, а які ж серед них є найголовніші? Про них ми зараз і поговоримо.

Життєва цінність – ЗДОРОВ’Я

1-й студент. Ми вважаємо, що найголовніша цінність, яку дарує нам життя – це здоров’я.

2-й  студент. Ніхто з нас не буде заперечувати, що найголовніше в житті людини – здоров’я. Коли людина здорова, перед нею відкривається весь світ, вона енергійна, бадьора, цілеспрямо­вана, вона може вирішити будь-яку проблему.

Перегляд відеорепортажу «Здоров’я»

Наставник. Здоров’я – це найбільша цінність людського життя. Вчені всього світу наполегли­во шукають шляхи його покращення та зміц­нення.

Порівняльна таблиця

Здоров’ю сприяє:

−      здоровий спосіб життя

−      раціональне харчування

−      режим праці та відпочинку

−      рух

−      спорт

−      загартовування

−      емоційна рівновага

−      чудовий настрій

−      вміння робити добрі справи

−      побажання добра і здоров’я іншим

−      інтелектуальні навантаження

−      здоровий сон

Здоров’ю заважає:

−     погані звички

−     гіподинамія

−     переїдання, особливо на ніч

−     неврівноваженість

−     заздрість

−     погані справи

−     виховання в «теплих умовах»

−     погана екологія

Вправа «Коло здоров’я»

Кожен учасник, стоячи у колі, проговорює пози­тивні слова, які асоціюються зі здоров’ям. Потім беруться за руки і бажають здоров’я один одному.

Гра «Реставрація»

Відновити прислів’я та пояснити його значення.

1.    Я, сама, людина, яка, шлях, обирає, свій, життєвий.

(Я людина, яка сама обирає свій життєвий шлях)

2.    Здоров’я, здоровим, єдине, твоїх, руках, мистецтво, усвідомлювати, бути, що, в.

(Єдине мистецтво бути здоровим – усвідом­лювати, що здоров’я в твоїх руках)

Життєва цінність – ОСВІТА

1-й студент. Ми вважаємо, що найбільша цін­ність, яку дає нам життя – це освіта.

2-й  студент. Ми отримуємо якісну освіту в нашій країні. Кожна дитина має право на освіту та спеціалізовані класи для реалізації нахилів. Випуск­ники наших вищих навчальних закладів ерудовані та всебічно розвинені. А тому користуються попитом не лише в Україні, а і за її межами.

Відеорепортаж «Освіта».

Гра «Вставити слово»

* Не бійся розумного ..., а бійся дурного.... (во­рога, приятеля).

* ... пошли – одне слово скажи, ... пошли – три скажи та ще й сам за ним .... (Розумного, дур­ня, іди)

* Хто хоче більше ..., повинен менше ....(знати, спати).

* ... бачить далеко , а ... ще далі. (Око, розум)

Життєва цінність – РОБОТА

1-й студент. Ми вважаємо, що велика цінність, яку дає нам життя, – це робота.

2-й студент. Існує безліч професій. Обираючи собі професію, пам’ятайте про ту, яка сьогодні для вас головна. Про неї дуже влучно сказав поет А. Костецький у вірші «Найголовніша професія».

Спитай у тата чи у мами,

Які професії у  них. 

Професій в  світі є  чимало,

Сповна  їх  вистачить  на  всіх

Та є  одна поміж професій

Якої вчаться всі в житті,

Яка для кожного найперша,

Якої вчитиметесь ви.

Учитель, лікар чи геолог,

Письменник, слюсар чи шахтар –

Всі називають головною

Одну професію – школяр!

Бо всім відомо, що без школи,

Без знань, що мусиш ти набуть,

Не станеш у житті ніколи

Тим, ким в дитинстві мрієш буть.

Життєва цінність – ВІДПОЧИНОК

3-й студент. Ми вважаємо, що велика цінність, яку дає нам життя, – це гарний відпочинок.

В Ісландії складають вірші, звертаються до поезії в години смутку. Кожен ісландець намагається мати особисту бібліотеку. У вільний час захоплюються спортом, проводять різні змагання: біг на ходулях, перенесення важкої ваги, штовхання валунів, стрибки з жердиною в довжину і, звісно ж, штовхання дерев’яних стовпів.

В Австрії найпопулярнішим видом дозвілля є виконання вдома різноманітних ремісничих робіт, захоплення фотосправою та кінозйомкою. Серце австрійців віддане плаванню та лижам. На відпочинок вони витрачають близько 30% своєї зарплати. Дозвіллю австрійці надають великого значення.

В Україні найбільш популярна форма дозвілля – виїзд на природу сімейним колом або з друзями на так звані «шашлики». Багато українців відпочивають за книгою. Але більшість відпочиває на дивані з пультом від телевізора.                     Відеорепортаж «Наш відпочинок»

Загадки

1.    Не говорить, все мовчить,
Але всіх людей навчить

(Книга)

2.    У лісі росло,
У майстерні створилося,
А в руках плаче?

(Скрипка, сопілка)

3.    Що можна бачити із заплющеними очима ?

(Сон)

4.    Дві дощечки, дві сестрички
Несуть мене із гори.

(Лижі)

Життєва цінність – ТВОРЧІСТЬ

4-й студент. Ми вважаємо, що велика цінність, яку дає нам життя, – це творчість.

5-й студент. Сучасне життя відкриває величез­ний простір для творчості, креативності, вели­чезні можливості для реалізації наших талантів і здібностей. Ми також талановиті та творчі.

Презентація талантів студентів:
вірші, пісні, танці, вироби ручної роботи.

Життєва цінність – ЯСКРАВЕ ДОВКІЛЛЯ

6-й студент. Ми вважаємо, що велика цінність, яку дає нам життя, це яскраве довкілля.

7-й  студент. Яскраве довкілля – це і чисті лани, і тихий шепіт листя на деревах, і легкий аромат квітів, і усміхнені міста, які тягнуться до мирного неба. Зрозумійте, життя надає нам такі можливості, про які забувати не можна. Життя має багато яскравих моментів  і людина повинна насолоджуватися кожною хвилиною свого життя.

Відеорепортаж «Збережи довкілля».

Наставник. Отже, підсумовуючи нашу розмову,  ми хочемо сказати:

Життя – це можливість, скористайся нею.

Життя – це краса, милуйся нею.

Життя – це мрія, здійсни її.

Життя – це виклик, прийми його.

Життя – це повинність твоя насущна, виконай її.

Життя – гра, стань гравцем.

Життя – це багатство, не розтрать його.

Життя – це кохання, насолоджуйся ним сповна

Життя – це таємниця, пізнай її.

Життя – король лиха, побори все.

Життя – це пісня, доспівай її до кінця.

Життя – це боротьба, стань борцем.

Життя – це прірва невідомого, ступи в неї не боячись.

Життя – це фортуна, шукай цю мить.

Життя таке чудове, не згуби його,

Це твоє життя, борись за нього!

Заключна пісня