МОВНА КУЛЬТУРА ЯК СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНЬОГО ВИХОВАТЕЛЯ

Ткаченко Л. М.

 

Мова – це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність. У ній відбивається психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, сучасне і минуле. Все ми оформляємо за допомогою слова. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови.

Україна, що виборола свою незалежність, увійшла нині в сім'ю європейських народів, і її державна мова посіла своє на­лежне місце серед мов світу. Цієї думки повинен дотримува­тися кожен громадянин. Велику увагу при вивченні українсь­кої мови слід приділяти патріотичності. У складну епоху пол­ітичних переворотів, державних бумів ми повинні звертатися до формування внутрішнього духовного світу людини, її прагнення до краси, до істини, до духовних та історичних витоків свого народу, а це можна здійснити лише завдяки мові.

Патріотизм починається зі ставлення до своєї мови. Об'єк­тивно поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного дому, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни.

Батьківська хата змалку вчить поважати старше покоління, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним і працьовитим. І коли батьки проводжають своїх дітей у далеку дорогу, на згадку про батьківську домівку дарують їм колосся пшениці, гроно калини, вишитий рушник. «Хай стелиться вам доля рушни­ками!» – кажуть в Україні, бажаючи людині щастя. Українсь­кий рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту пат­ріотичних почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близь­ким і далеким друзям, гостям. Висіли рушники над вікнами і над дверима, на покуті – це оберіг од усього злого, що може зайти в дім.

Рушник у нашому побуті живе і сьогодні. Його використо­вують на весіллі, під час проводів хлопців до армії. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогах гостей.

Матері всім своїм життям і працею, прикладом і вихован­ням утверджують в дітях кращі риси людяності й добра, вчать жити гідно серед людей і творити добро на своїй землі, мріють бачити дітей господарями своєї землі, свого краю, своєї батьк­івщини.

Мова – оберіг здоров'я, міра духовності, знань, краси люди­ни. Мова єднає родину, народ, державу. Вона сприймається не просто як засіб комунікації і навіть не тільки як знаряддя фор­мування думок, а значно інтимніше - як одне з головних дже­рел, що оживляють патріотичні почуття, як рецептор духовно-емоційного життя людини. Рідна мова є одним із головних за­собів, за допомогою яких створюється соціальний механізм устаткування культури від покоління до покоління, тобто вироблення національної культурної традиції. Культура – це не тільки все те, що створено руками і розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного погодження, що виражається в на­родних звичаях, віруваннях, у ставлення один до одного, до праці, до мови. Чим міцніші зв'язки людини з культурою наро­ду, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадяни­на, патріота, свідомого творця матеріальних і духовних благ.

Мова єднає між собою представників певного народу у часі і в просторі. Прилучення дитини до рідної мови – це входжен­ня її в суспільство, підключення до колективного розуму. Усві­домлення себе як людини здійснюється через мову рідних ди­тині людей, а тому протягом усього свого життя кожен сприй­має цю першу мову в оточенні спогадів про батька й матір, братів і сестер, про рідний дім. Позбавити людину рідної мови – чи то згідно з її волею, чи всупереч їй – аморально: це те ж саме, що підрізати коріння її духовності.

Дбати про мову – це справа совісті сучасної людини, якщо вона громадянин і патріот, а не бюрократ і обиватель. Особли­ву увагу слід звертати на культуру мовлення. Грамотне, багате мовлення – не тільки ефективний засіб передачі й сприйняття думок та образів. Це й вияв поваги до людей, з якими спілку­єшся, до народу, який створив цю мову.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користува­лися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від приро­ди даром, а свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Ма­буть ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності... Мовна негра­мотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь пере­стали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалеж­ності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного справжнього патріотизму. Це складова професійної культури фахівця будь-якої ланки. В українській фразеології є вислови, в яких лаконічно узагальнюються народні погляди на культуру мовлення. Наприклад:

Що маєш казати – наперед обміркуй.

Говори мало, слухай багато, а думай ще більше.

Не хочеш почути поганих і дурних слів, не кажи їх сам.

Краще недоговорити, ніж переговорити.

Умій вчасно сказати і вчасно змовчати.

Умієш говорити – умій слухати.

Коли сам добре не знаєш, то не говори.

Краще мовчати, ніж брехати.

Дав слово – виконай його.

Велике значення в патріотичному вихованні молоді є про­ведення Міжнародних конкурсів з української мови імені Пет­ра Яцика, що проходять не лише в Україні, а й далеко за її ме­жами, повсюди, де живуть українці. Метою конкурсів, як за­писано у його Положенні, є піднесення престижу рідної мови у нашій країні, а також утвердження її державного статусу; формування в молодої людини почуття патріотизму, потреби осо­бистої причетності до процесів утвердження і розвитку української мови; виховання у молодого покоління любові до мови свого народу, усвідомлення того, що українська мова є генетичним кодом української нації.

Конкурс з кожним роком стає дедалі більш масовим, а молодь ще активніше долучається до цієї потужності націєтворчої акції. Отож українською мовою треба пишатися. Вона - що­найперша ознака присутності нашої нації на планеті, вона зву­чить у різних кінцях світу, належить до світових мов, незважа­ючи на те, що в нашій державі є люди, котрі її цураються.

Мова – явище суспільне. Суспільство здорове, життєздат­не, коли воно складається не з безликих індивідуумів, а з гро­мадян, патріотів своєї землі. І чим глибше проникає молодь у скарбницю національної і духовної культури, осмислює най­вищі досягнення нації, тим глибші в неї патріотичні почуття, стійкіші громадські поривання. Тому виховну роботу необхід­но будувати на матеріалах національної культури, культурно-історичних, національно-духовних традиціях рідного народу.

Необхідно пам'ятати, що головна мета як освітнього, так і виховного процесу – виховати свідому, мислячу особистість, таку, яка вміє відчувати і співпереживати, Людину, яка цінує й поважає себе, а, відтак, - і всіх навколо, Людину, яка не буде губитися в світі і розчаровуватися  в ньому, а сама знайде опору і відраду в тяжкий момент, Людину – патріота своєї країни.