Інклюзивна освіта як ключовий напрям реформування освітньої системи в Україні

            Розвиток творчого потенціалу особистості – одне із завдань сучасного суспільства, що стосується перетворень в системі освіти. 

          Закон України «Про освіту» від 05.09.2017р. визначає поняття «освіта» - як основу інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави.

          Мета освіти – усебічно розвивати людину, її таланти, здібності, виховувати моральні якості; формувати громадян, здатних робити вибір; збагачувати на цій основі інтелектуальний, творчий, культурний потенціал, підвищувати освітній рівень народу; збагачувати суспільство кваліфікованими фахівцями.

       На сьогодні   як опікування сприятливими умовами для розвитку та активної участі в житті дошкільного закладу всіх учасників освітнього процесу визначається   інклюзія, тобто налаштованість дошкільного закладу на врахування індивідуальних особливостей та потреб не лише усіх дітей, а і з уповільненим чи, навпаки, швидким темпом розвитку. 

         Інклюзія (від англ. inclusion – включення) – це процес реального залучення осіб з особливими потребами до активного суспільного життя. Інклюзивна освіта передбачає навчання й виховання дітей з особливими потребами у масових навчальних закладах, де створені відповідні умови для забезпечення максимальної ефективності освітнього процесу.

         Наразі в нашій державі відбувається реформування і модернізація освіти. Одним з глобальних чинників цього процесу є цивілізаційні процеси, пов’язані з еволюційним розвитком людства та зміною ставлення суспільства до осіб з особливими освітніми потребами.

     Зважаючи на це, реформування освіти в Україні сьогодні пов’язано із задоволенням освітніх потреб, інтересів і реалізацією потенційних можливостей розвитку особистості кожного члена суспільства, зокрема громадян з інвалідністю та особливими потребами в умовах інклюзивного освітнього середовища.

     Досвід розвинених країн свідчить, що зміни в освіті – не разова подія, а надзвичайно тривалий, складний та дорогий у фінансовому розумінні процес. Адже інноваційна діяльність потребує належного наукового обґрунтування.

       У світі визнання інклюзії як ключової передумови реалізації права на освіту набуло актуальності впродовж останніх 30 років і було закріплене в Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю – першому обов’язковому для виконання документі, що репрезентував концепцію якісної інклюзивної освіти.

Комісар Ради Європи з прав людини Нільс Муйжнієкс зазначив:

“Інклюзивну освіту не слід розглядати як утопічний проект. Це досяжна мета, яка має величезний потенціал щодо покращення соціальної згуртованості, міжкультурних відносин і освітніх можливостей усіх дітей”.

Катаріна Томашевскі, перший спеціальний доповідач ООН з питання про право на освіту, визначила чотири ключові принципи, дотримання яких держава має забезпечити, якщо вона поставила собі за мету ефективно реалізувати право всіх громадян на освіту.

Принципи забезпечення рівних прав на освіту

1. Наявність. Цей принцип накладає на владу обов’язок забезпечення достатньої кількості закладів освіти і педагогів для задоволення потреб усіх дітей.

2. Доступність передбачає забезпечення недискримінаційного доступу до освіти для всіх здобувачів.

3. Прийнятність – забезпечення якісної освіти у безпечному середовищі з урахуванням особливостей окремих груп дітей.

 

4. Адаптивність передбачає створення системи освіти, яка може адаптуватися до потреб усіх дітей, зокрема з особливими освітніми потребами.

       Одним із ключових компонентів успішного впровадження інклюзії визначено наявність професіоналів, здатних задовольнити потреби всіх вихованців у інклюзивному освітньому середовищі.

      Комплексне дослідження Європейської дослідницької асоціації ERA “Інклюзивна освіта в Україні: здобутки, проблеми та перспективи”, проведене серед українського населення та педагогів інклюзивних закладів освіти протягом 2011-2012рр., засвідчило загалом схвальне ставлення суспільства до ідеї навчання дітей з особливими освітніми потребами разом з їхніми однолітками, що характеризуються нормотиповим рівнем розвитку. Зокрема, 70% опитаних висловились на підтримку ідеї інклюзивної освіти; 21% навіть скористались би цією нагодою, щоб налаштувати свою дитину на допомогу таким дітям у навчанні та житті; 76% впевнені, що впровадження інклюзивної освіти допоможе формуванню толерантності у суспільстві.

       Однак гіпотетичне уявлення й позитивне сприйняття людьми змін, які принесе впровадження інклюзії, пов’язане насамперед з тим, що вони висловлювались, не маючи досвіду реальної інклюзії. Цим досвідом у згаданому дослідженні ділилися педагоги експериментальних інклюзивних закладів освіти, які серед головних проблем визначили додаткове психологічне навантаження, брак спеціальних знань і досвіду, а також методичних матеріалів.

     Отже, найскладнішими і найважливішими виявились проблеми, пов’язані з самими педагогами. Водночас досвід пілотних шкіл і закладів дошкільної освіти доводить, що педагоги й адміністрація спроможні подолати всі внутрішні бар’єри, якщо їм буде забезпечено науково обґрунтовану психологічну і методичну підтримку.

        З метою розв’язання цієї проблеми в Україні створюється система інклюзивно-ресурсних центрів – установ нового типу, що мають на меті забезпечення права дітей з особливими освітніми потребами віком від 2 до 18 років на здобуття дошкільної та загальної середньої освіти, зокрема у закладах професійної (професійно-технічної) освіти, шляхом проведення комплексного психолого-педагогічного оцінювання розвитку дітей, надання психолого-педагогічних, корекційно-розвивальних послуг та забезпечення їх системного кваліфікованого супроводу.

        Одне з основних завдань інклюзивно-ресурсних центрів – надання підтримки педагогам:

– участь педагогічних працівників інклюзивно-ресурсного центру в командах психолого-педагогічного супроводу дітей з особливими потребами у закладах загальної середньої та дошкільної освіти;

– консультування та взаємодія з педагогами з питань організації інклюзивного навчання;

–  надання педагогічним працівникам, батькам або законним представникам дітей з особливими освітніми потребами методичної допомоги в організації психолого-педагогічної та корекційно-розвивальної роботи.

                       Законодавчо-нормативна база з інклюзивної освіти

      Поширення процесу інтеграції у вітчизняному контексті зумовлено тим, що Україна ратифікувала міжнародні документи в галузі прав дитини та осіб з інвалідністю:

– Конвенцію ООН про права дитини від 20.11.1989 ратифіковано Постановою ВР №789-ХІІ від 27.02.91;

– Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю від 13.12.2006 ратифіковано Законом України №1767-VI від 16.12.2009.

      До законодавчо-нормативної бази з дошкільної та загальної середньої освіти внесено зміни, які забезпечують право дітей з особливими потребами, зокрема з інвалідністю, на отримання освітніх послуг в умовах інклюзії.

• Вперше на законодавчому рівні визначено поняття “інклюзивне навчання”, “особа з особливими освітніми потребами”, “індивідуальна програма розвитку”, “інклюзивне освітнє середовище” (Закон України від 23.05.2017 “Про внесення змін до Закону України «Про освіту» щодо особливостей доступу осіб з особливими освітніми потребами до освітніх послуг").

• 2017р. український уряд уперше виділив субвенцію (цільова дотація з державного бюджету) на інклюзивну освіту в розмірі 209,4 млн грн, а в держбюджеті на 2018 р. закладено понад 500 млн грн субвенції (Постанова Кабінету Міністрів України від 14.02.2017 №88 ‘Про затвердження Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами").

• Створено нову службу комплексної підтримки та супроводу дітей з особливими освітніми потребами – інклюзивно-ресурсні центри – шляхом реорганізації психолого-медико-педагогічних консультацій (Постанова Кабінету Міністрів України від 12.07.2017 №545 “Положення про інклюзивно-ресурсний центр").

• Встановлено доплату в розмірі до 20% для педагогічних працівників, які працюють в інклюзивних класах чи групах, що поширюється на заклади дошкільної, загальної середньої, позашкільної, професійної (професійно-технічної) та вищої освіти (Постанова Кабінету Міністрів України від 14.02.2018 № 72 “Про внесення змін у додаток до Постанови Кабінету Міністрів України від 25.08.2004 № 1096 «Про встановлення розміру доплати за окремі види педагогічної діяльності»").

• Україна долучилася до сучасних міжнародних стандартів, здійснивши перехід від Міжнародної класифікації хвороб до Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я дітей і підлітків (наказ Міністерства охорони здоров’я України від 23.05.2018 № 981 “Про затвердження перекладу Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я та Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я дітей і підлітків").

• Визначено основні принципи, завдання та функції, а також порядок організації діяльності команди психолого-педагогічного супроводу дитини з особливими освітніми потребами в закладі загальної середньої та дошкільної освіти (наказ МОН України від 08.06.2018 № 609 “Про затвердження Примірного положення про команду психолого-педагогічного супроводу дитини з особливими освітніми потребами в закладі загальної середньої та дошкільної освіти").

 

       Починаючи з 2016/2017н.р. МОН України збирає статистичні відомості та здійснює статистичне дослідження отриманих даних щодо навчання учнів з особливими освітніми потребами у спеціальних та інклюзивних класах за видами порушень (доти з цього питання була наявна тільки оперативна інформація).

       Статистичні дані щодо кількості дітей (з інтелектуальними порушеннями, сліпих, зі зниженим зором, глухих, зі зниженим слухом, з порушеннями опорно-рухового апарату, тяжкими порушеннями мовлення, труднощами у навчанні, зі складними порушеннями розвитку, розладами аутистичного спектра, із синдромом Дауна) у спеціальних та інклюзивних закладах за останні навчальні роки свідчать, що кількість таких дітей зросла.

     Підтримка інклюзивної освіти здійснюється також Мариною Порошенко і Благодійним фондом Порошенка у межах соціальної програми “Інклюзивна освіта – рівень свідомості нації”.

    Отже, системні дії МОН України, органів державного управління уможливлюють поступальний розвиток інклюзивної освіти в Україні та все ширше залучення дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами до загальноосвітнього простору.

                                    

Наявні проблеми щодо практичного впровадження інклюзії в систему закладів дошкільної та загальної середньої освіти

   В Україні, як і в інших країнах пострадянського простору, практичне впровадження інклюзії в систему закладів дошкільної та загальної середньої освіти відбувається досить непросто, що пов’язано з наявністю певних бар’єрів. Серед проблем, визначених в аналітичних матеріалах МОН України та громадських організацій, виокремлено такі.

* Відсутність системної співпраці центральних і місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій у питаннях медичного, психолого-педагогічного та соціального супроводу дітей з особливими освітніми потребами, зокрема з інвалідністю, починаючи з раннього віку.

* Відсутність єдиної державної політики щодо педагогічного, медичного та соціального супроводу осіб з інвалідністю впродовж усього життя, зокрема й щодо впровадження інклюзивного навчання дітей з особливими потребами, серед них з інвалідністю.

* Відсутність системного бачення проблем запровадження інклюзивної освіти та шляхів їх розв’язання у різних освітніх структурах.

* Недостатня підготовленість (дидактична, психологічна, особистісна) педагогів масової освіти до участі в інклюзивних процесах.

* Відсутність відповідного середовища, адаптованого для навчання дітей з особливими потребами, недотримання норм щодо архітектурної доступності закладів освіти.

* Недостатнє фінансування інклюзивної освіти (попри запровадження освітньої субвенції на інклюзивне навчання дітей з особливими освітніми потребами), наслідком чого є незадовільне матеріально-технічне, навчально-методичне та кадрове забезпечення освітніх закладів: відсутність адаптованих навчальних програм, методик та обладнання, недостатня кількість спеціально підготовлених фахівців для роботи з учнями, які мають особливі освітні потреби.

       Попри окреслені труднощі та бар’єри, всі керівники закладів освіти і педагоги мають усвідомлювати: успіх упровадження інклюзії  багато в чому залежить особисто від них, від  рівня їхньої компетентності.

     Ця професійна компетентність являє собою динамічну комбінацію знань, умінь, навичок, способів мислення, поглядів, цінностей, інших особистісних якостей, що визначає здатність фахівця до успішної професійної діяльності в умовах інклюзивного освітнього середовища.

 

                              Компетентності педагога інклюзивної освіти

      Розвиток соціальної моделі ставлення суспільства до осіб з інвалідністю та особливими освітніми потребами, запровадження соціально-інклюзивної моделі в освіті, утвердження сучасних міжнародних підходів до розуміння навчання впродовж життя зумовлюють потребу у відповідності педагога дошкільної освіти запитам сучасного суспільства.

     Здійснений  аналіз досліджень з вивчення компетентностей, необхідних педагогам для роботи в умовах інклюзивного освітнього середовища, засвідчив значний інтерес європейського наукового співтовариства до цієї проблеми.

        Найбільш ґрунтовним і репрезентативним є дослідження основних компетентностей педагогів, потрібних для забезпечення інклюзії в закладах освіти XXI століття, проведене Європейською агенцією з питань спеціальної та інклюзивної освіти у рамках проекту “Навчання учителів для інклюзії" (2009-2012 pp.). Одним з результатів проекту є профіль педагогів інклюзивної освіти, у розробленні якого взяли участь 55 експертів з 25 країн Євросоюзу та 400 представників від інших зацікавлених сторін.

Компетентності педагога інклюзивної освіти

1. Повага до різноманіття дітей, що розглядається як ресурс і актив освіти. В основі цієї компетентності лежить сформоване глибоке переконання, що всі діти мають право бути залученими до інклюзивних груп/класів і що це корисно як для самих дітей, так і для суспільства загалом; усвідомлення цінності різноманіття особистостей як однієї з основних умов забезпечення прогресу в розвитку дітей.

2. Підтримка всіх дітей – сприяння їхньому академічному, соціальному та емоційному розвиткові; великі очікування щодо досягнень кожного;  володіння вмінням добирати і застосовувати методи, засоби та прийоми роботи для задоволення різних особливих потреб дітей.

3. Спільна робота. Командна робота і партнерство передбачають знання педагогом стратегій командної роботи, технологій спільного з фахівця  і  батьками прийняття рішень стосовно пpоцесу навчання, виховання і розвитку дитини; встановлення ефективних партнерських стосунків з родинами.

4. Постійний особистісний і професійний розвиток – компетентність, без якої неможливо уявити успішного сучасного педагога. Він, по-перше, передбачає навчання впродовж усієї професійної діяльності, по-друге, акцентує увагу на тому, що педагоги несуть відповідальність за своє навчання.

    Отже, інклюзивна освіта як соціальний та освітній феномен стає невід’ємним складником освітнього процесу України. Особливість системи інклюзивної освіти  полягає в тому, що вона, на відміну від масової (яка існувала з найдавніших часів) і спеціальної (що виникла на певному етапі розвитку суспільства), зародилася в останні десятиліття XX століття, коли демократичні зміни у суспільстві зумовили необхідність забезпечення основних прав і свобод, зокрема права на освіту, для  всіх дітей, в тому числі з особливими освітніми потребами.

      Інклюзивна освіта стала відповіддю на цивілізаційний виклик суспільству – необхідність стати кращим, толерантнішим.

 

ЗНАЧЕННЯ СІМ’Ї У ФОРМУВАННІ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

       Дошкільне дитинство -  унікальний, неповторний час розвитку всіх основних психічних процесів. Протягом цього періоду відбувається не лише елементарне становлення, а й інтенсивний розвиток активного, свідомого ставлення дитини до дійсності, вони диференціюють поняття “хочу – можу – маю”, складаються загальна та конкретна самооцінки, формуються елементи вольової регуляції поведінки та діяльності, виникає потреба відчути свою причетність до навколишнього життя. Водночас лише цьому періоду властива особлива пластичність – здатність змінюватися під впливом зовнішніх сприятливих чинників. Багато з притаманних дошкільному дитинству негативних проявів (упертість, егоїзм, вередування, афективні сплески тощо) безслідно зникають за умов адекватних дитячо-батьківських стосунків. Від близьких дорослих залежить, як і наскільки успішно дитина пройде основні стадії свого особистісного розвитку. Головним соціальним фактором, що впливає на становлення особистості, є родина.  Саме в родині встановлюються перші зв’язки людини  зі світом, утверджується довіра до нього, розкриваються здібності особистості. Сім’я формує певний спосіб життя, свою мікроструктуру, впливаючи таким чином на потреби, соціальну активність, психічний стан особистості.

        Один із важливих чинників, що мотивують роз­виток дитини в дошкільні роки є бажання наслі­дувати старших, прагнення подорослішати. Тож наслідування, насамперед близьких людей, і є основним механізмом учіння в цей період і саме  внутрішня взаємодія дитини і батьків  є чи не найбіль­шим стимулом її саморозвитку. Завдяки цій взаємодії і породжуваній нею внутрішній роботі малюк поступово стає вихователем самого себе.
        Дитина народжується потенційно доброю, потребує захищеності, тепла, любові. Ці по­треби пробуджуються й розкриваються в спіл­куванні в умовах безмежної батьківської лю­бові. Батьки вводять дитину у світ своєю любов'ю. Через стосунки з ними, пройняті ласкою й ніжністю, дитина усвідомлює свою за­хищеність, упевнюється, що її люблять, дбають про неї. Водночас, психологічний супровід розвитку дитини корисний і для батьків. Дії ді­тей у відповідь на любов тата й мами поглиблю­ють у дорослих усвідомлення власної значущості й відповідальності за малюка. У такій атмосфері родинно-батьківської любові в дітей формується і поступово збагачується гама позитивних пере­живань, ставлень до близьких людей. Вони впер­ше усвідомлюють сенс добротворчості.

        На жаль, дорослі  приділяють  недостатню ува­гу цьому етапу дозрівання особистості, недо­оцінють його значення для створення ґрунту, в який засівають зерна духовного зростан­ня. Для переосмислення своєї ролі у світі, по­ряд зі своєю дитиною, батькам варто уваж­ніше придивитися до маляти, щоб побачити, наскільки воно прихильне до них, як вбирає в себе прояви батьківської любові, перетворюючи її на власні досягнення. Так вони починають помічати, що внутрішній світ дитини багатий на несподіванки, парадокси, таємниці, й упевню­ються, що варто вчитися у дітей безпосеред­ності, щирості, емоційності, правдивості.

    Цільові спостереження, індивідуальні бесіди, анкетне обстеження дають підстави для висновку, що більшість батьків зовсім не замислюються над тим, які цінності вони прищеплюють своїм малятам у період дошкільного дитинства, які образи добра і зла крок за кроком формують у неї своїми вчинками. Здебільшого дорослі не дослухаються до оцінки дітьми ситуацій жорстокості,  брехні, шахрайства, що демонструються у фільмах та комп’ютерних іграх, в яких ці ситуації рідко засуджуються,а часом навіть презентуються як вдалі шляхи досягнення мети. На думку батьків, дошкільник не здатен по-справжньому осмислити реалії життя, тому ці факти, мовляв, не осідають в пам’яті їхніх синів та доньок,  не впливають на становлення дитини як особистості. Але усіх жахають ситуації, коли маленькі діти стають легкою здобиччю злочинців, або ще гірше — коли насильство чинять самі діти. А пер­винні причини таких поведінкових відхилень слід шукати саме в родинному вихованні, адже у ньо­му мають закладатися основи ціннісних орієнта­цій, зокрема й морально-етичних.

  Виховний вплив сім'ї первинний. Процес вихо­вання в ній значно природніший, ніж у дошкіль­ному закладі: тут дитина має більшу можливість бути суб'єктом діяльності, ніж у колективі дитсад­ка. Тож щоб побудувати повноцінний виховний процес у дошкільному закладі, педагоги мають змінити свою позицію стосовно сім'ї — бачи­ти в ній найголовнішого партнера.

    Дитинство — особливий світ, у якому малюк живе своїми уявленнями про добро і зло, честь і гідність. У нього виробляються власні критерії краси, що є осно­вою людяності. Такі уявлення ви­никають і закріплюються на основі відповідних уявлень батьків, крізь призму яких дитина дивиться на світ. Саме взаємини з батьками формують у душі дитини ідеал, з яким вона зіставляє свої дум­ки, вчинки. Але так буває лише за умови, що батьки протягом всього життя стають най­ближчими друзями, однодумцями й партнерами своїх дітей. У щоденному жи­вому, безпосередньому емоційно насиченому спілкуванні з дитиною близький дорослий є свідком того, як і які думки, почуття і прагнення народжуються в малюка.

Тож у  роки дошкільного дитинства виникають най­кращі умови для духовного спілкування бать­ків з дитиною, пронизаного їхньою безмежною любов'ю. Таких стосунків уже не буде в жо­ден інший період життя особистості. Саме у ці перші роки й формується емоційна культура дитини. Емоційні взаємини між близькими до­рослими і дитиною, розуміння внутрішнього світу малюка, емпатійне ставлення — головний засіб і неодмінна умова повноцінного духовного розвит­ку особистості.

 Малюкові потрібен не просто дорослий, а саме значущий для нього, такий, що любить його. Не забороняє, не обмежує, а дає свободу; не бореться з негативними проявами поведін­ки дитини, а заохочує позитивні; не пригнічує, а запитує, радить і радиться, поділяє з нею й радість, і прикрощі.

 Схильність чинити добро чи зло не притаман­на дитині від природи — вона виробляється в процесі життя. Це — основа людської культури  і закладається  від народження, формуючись протягом перших семи років дитинства. У вихованні переважає важ­ливий принцип - дорослий має робити акцент на проявах добра. Та важливіши­ми за слова є справи, адже лише сприймаючи і спостерігаючи реальні прояви добра , дитина набуває здатність сама творити добро.

     Традиційними і звичними є поради виховувати дітей на позитивних прикладах, оберігати їх від споглядання горя, неприємних подій тощо. Але це не означає, що маля має бути лише спожива­чем добра. Слід учити його бачити прояви доб­ра у житті й виробляти відповідне ставлення до нього. Саме вчити і виробляти. Учити дивити­ся і помічати добро в буденному, викликати по­зитивні реакції на добрі вчинки й прищеплювати звичку робити щось добре для рідних, друзів, знайомих і незнайомих людей.

 Не варто сподіватися, що дитина сама засво­їть основи добра, якщо живе у культурній сім'ї. Цією здатністю від природи наділені лише оди­ниці, більшості дітей потрібна емоційна наука, яку забезпечує  родина, де дітей навчають шанувати, любити не на словах, а здійснюючи конкретні вчинки.

  Важливо виробити в дитини навички розпіз­навання та регулювання своїх емоцій, насампе­ред негативних. Надто рідко агресивна дитина визнає власну агресивність, не здатна адекватно оцінювати ані свій стан, ані стан тих, хто її ото­чує, адже емоційний досвід малюків доволі бід­ний. Тож такі вміння у дітей батькам слід спеціально розвивати. Доречні розмови про те, що в тих чи інших обставинах відчуває дитина, інші учасни­ки подій. Приводом для таких бесід мають бути різноманітні ситуації, в які потрапляє дитина, спілкуючись з рідними у колі сім'ї, з однолітка­ми в дитячому садку чи на прогулянці. Корис­но аналізувати ситуації, описані в літературних творах і взяті з реального життя. Головне — давати дитині можливість вільно висловлювати свою оцінку, своє ставлення, розуміння. Не варто поспішати з власними оцін­ними судженнями з приводу почутого від дити­ни. Краще спонукати її до самостійних висновків. Свою ж думку слід висловлювати чітко, зрозумі­ло, пояснюючи її. Важливо навчити дитину за­мислюватися над власним внутрішнім станом у певні моменти, розуміти причини його виникнен­ня та наслідки, спокійно описувати свої почуття, добирати потрібні визначення, синоніми. Так по­ступово дитина навчається розуміти емоційний стан інших людей, співвідносити його з певною ситуацією. Цей досвід і має стати основою для вироблення вміння регулювати свою поведінку.

  Поза сумнівом, найкращі умови для формуван­ня спрямованої на утвердження добра ціннісної орієнтації у сімейному колі створюють щоденні гуманні стосунки між членами родини. Дитяча душа сповнюється чуйності до інших і легко за­своює уміння жити серед людей. А зло легко утверджується саме, до­сить лише байдуже ставитися до дитячих турбот, вчасно не показати приклади добрих вчинків.

    Отже, осмислена соціальна поведінка закріп­люється у дитини лише тоді, коли вона навчаєть­ся ставити себе на місце іншого, коли свобода її поведінки стає усвідомленим вибором. Вона про­являється в ініціативній діяльності малюка, який самостійно обирає шляхи й способи досягнення мети, а  умова виховання вільної поведінки — розвивальне  спілкування, на­сичене любов'ю, розумінням, терпимістю у різних видах партнерської діяльності.

 

Вимоги до особистих та професійних якостей вихователя сучасного закладу дошкільної освіти

                                         Особисті якості вихователя

         Гуманізація і демократизація всіх сфер суспільного життя, і перш за все системи народної освіти, зумовили посилення соціальних функцій педагога.

        Вихователь – це покликання. Професія складна і одночасно цікава. Вихователь – це людина, яка плекає душу дитини, зрощує паростки добра, намагається зрозуміти кожного вихованця і вчасно прийти на допомогу.

       К. Д. Ушинський був переконаний, що «у вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості».

       Педагог, в тому числі і молодий фахівець, тільки-но закінчив коледж, вуз, виступає як цілісна особистість з особливим складом розуму, індивідуальними особливостями темпераменту, певним стилем поведінки. Але сам зміст педагогічної діяльності висуває до нього низку специфічних вимог, що змушують розвивати певні особистісні якості як професійно значущі і обов'язкові. Ці якості, реалізуючись в діяльності вихователя і забезпечуючи її успішність, набувають специфічне професійне забарвлення. З одного боку, вони необхідні для реалізації функцій педагога, а з іншого – реалізація функцій тренує і розвиває професійно необхідні якості.

       Узагальненою властивістю особистості педагога є професійна спрямованість. Це комплекс психологічних установок на роботу з дітьми, професійно орієнтованих мотивів і здібностей, професійних інтересів і особистісних якостей, а також професійна самосвідомість. Професійна спрямованість характеризується певним відношенням до суспільства, природи, навколишніх  людей, ставленням до педагогічної праці, стилем педагогічного спілкування. Ядром такої спрямованості є ставлення до дітей, любов та інтерес до них. «Любіть дитину. Якщо хочете розвинути в собі Божий дар педагога, – любіть дитину! » – таку заповідь професійної діяльності запропонував засвоїти майбутнім педагогам Ш. О. Амонашвілі.

       У роботі з дітьми раннього й дошкільного віку любов, чуйність особливо необхідні, оскільки вихователь замінює вихованцям мати в її відсутність, а отже – повинен і вести себе по-материнськи, не економлячи на увагу, добре слово, ласку, теплоту, сердечність, на готовність прийти на допомогу, надати емоційну підтримку, тобто на дієвий прояв любові.

      Висока загальна і професійна культура, інтелігентність, моральна чистота, громадянська відповідальність в найбільшій мірі важливі для сучасного вихователя. Від нього вимагаються емоційна стійкість, спостережливість, творча уява, вимоглива доброта, душевна щедрість, справедливість, організованість і багато іншого. Одна з особливостей праці вихователя, працюючого з дітьми перших років життя, полягає у великому навантаженні на його психофізіологічний апарат. Тому до професійно значущих якостей вихователя дошкільного закладу відносяться працездатність, витривалість, спритність, врівноваженість.

        Вихователю важливо розвивати у собі здатність до розуміння внутрішнього світу вихованця, вміння «влізти в шкірку дитини». Психологи це якість називають емпатією (осягнення емоційних станів іншої людини у формі співпереживання, співчуття). У педагога емпатія виражається в емоційній чуйності до переживань дитини, в чуйності, доброзичливості, дбайливості, вірності своїм обіцянкам, тактовності. Вихователю, що працює з дітьми раннього віку, особливо важливо чуйно реагувати на найменші зміни в поведінці малюка, який ще не може висловлювати словами свої бажання, почуття.

        Педагогічний такт означає почуття міри, що виявляється в умінні тримати себе належним чином, дотримання правил пристойності. Оптимальне поєднання ласки і твердості, доброти і вимогливості, довіри і контролю, жарти і строгості, гнучкість поведінки і виховних впливів-такі конкретні прояви почуття міри в педагога. Тактовність педагога означає, що він зберігає особисту гідність, не обмежує самолюбство дітей, їх батьків, колег по роботі. Не знижуючи вимогливості до учасників виховного процесу, тактовний педагог проявляє по відношенню до них доброзичливість, теплоту, віру у їхні сили та можливості. Педагогічний такт відрізняється від безтактності природністю і простотою звернення, що не допускає фамільярності; іронією і гумором без насмішкуватості; вимогливістю без дріб'язкової прискіпливості; доброзичливістю без заласкування; наполегливістю без упертості; діловим тоном без дратівливості. Ознаками педагогічної безтактності є формальне ставлення до дітей, невитриманість, грубість, емоційна нестійкість.

       Педагогічна пильність проявляється у здатності вихователя фіксувати суттєве в розвитку дитини, передбачити перспективи, динаміку в становленні особистості кожного вихованця та дитячого колективу в цілому. Показниками педагогічної пильності слід вважати вміння вихователя бачити, слухати, відчувати дітей, розуміти їх психічний стан. Зіркий (пильний) педагог не перерве схвильоване висловлювання дитини репліками типу «Зрозуміло, все ясно!», Зрозуміє мотив дитячого питання «Ви боїтеся темряви (грози, щеплення і т.д.)?» як крик про допомогу, про емоційну підтримку. Навпаки, за зовнішніми ознаками в поведінці дитини педагог розуміє зміни в його настрої, вміє «читати» його емоції, перемикає з одного виду діяльності на інший, попереджаючи негативні форми поведінки.

       Педагогічний оптимізм ґрунтується на глибокій вірі вихователя в сили, можливості кожної дитини, в результативність освітньої роботи. Суть такого оптимізму сформульована в педагогічних заповідях Ш.А. Амонашвілі: «Вірте в дитину. Вірте в себе. Вірте в науку ». Педагогу, що любить дітей, властива налаштованість на сприйняття їх позитивних якостей і властивостей. Знаючи переваги і здібності кожного вихованця і створюючи умови для їхнього прояву, він сприяє розкриттю особистого потенціалу у дітей. Вихователь підбадьорює і заохочує дитину в його прагненні бути хорошим. Зіткнувшись з труднощами виховного процесу, він не опускає руки. Він знає, що виховання маленької дитини – тривалий процес, у якому бувають свої «припливи» і «відпливи», але запорука успіху – опора на позитивне в поведінці, діяльності, почуттях малюка. Педагог-оптиміст не може погано відгукуватися про дитину, скаржитися батькам, закликати їх «вжити заходів» і т. п. Педагогічний оптимізм проявляється у внутрішній енергії, в умінні захопити, надихнути, повести за собою, в почутті гумору, життєрадісності.

        Культура професійного спілкування передбачає організацію правильних взаємин у системах «педагог – дитина», «педагог – батьки», «дитина – дитина», «педагог – колеги», розуміння дітей і оточуючих, повагу до них, створення позитивного мікроклімату.

У молодого фахівця найбільші труднощі викликає спілкування з батьками. Для подолання цих труднощів важливий психологічний настрій педагога на співпрацю з сім'єю, усвідомлення необхідності знайти довіру батьків, розташувати їх до дошкільної установи увагою, теплом, доброзичливістю, дбайливістю по відношенню до дитини. Довіра батьків – перша «цеглинка» у завоюванні педагогом авторитету. Він буде міцніти в очах батьків, вихованців, колег по мірі того, як вони «відкриють» у педагога його високі моральні якості, культуру, ерудицію, інтелектуальну розвиненість, відданість професії. Мудрий педагог бореться за свій авторитет, дорожить ним, всіляко підтримує авторитет батьків, колег.

       Педагогічна рефлексія – це самоаналіз пророблених кроків, оцінка отриманих результатів, співвіднесення їх з поставленою метою. Педагог розмірковує над причинами успіхів і невдач, помилок і труднощів у вихованні та навчанні дітей, щоб внести зміни в подальшу діяльність, добитися кращих результатів. При цьому слід дотримуватися правила: причини невдач перш за все шукати в собі, не поспішати виправдати їх зовнішніми чинниками.

        У становленні професійних якостей дуже велика роль належить самовихованню. Якщо молодий педагог усвідомлює, що та чи інша якість  недостатньо розвинена, а прагнення до самовдосконалення в наявності, то робота над собою приведе до успіху. Допомогою та підтримкою стануть психолого-педагогічні, методичні знання, звернення до досвідчених колег, тренінги та вправи.

                                   Педагогічні уміння вихователя

        Діяльність педагога дошкільного закладу багатогранна за своїми функціями та змістом. Вона передбачає вміння оволодіння педагогом різноманітними професійними вміннями. Умовно ці вміння поділяються на гностичні, конструктивні, комунікативні, організаторські та спеціальні

(Є. А. Панько).

       Гностичні уміння (від грец. Гносис – знання) – це вміння, з допомогою яких педагог вивчає дитину (його вікові, індивідуальні особливості, особистісні якості, взаємини з однолітками, дорослими, ступінь емоційного благополуччя та ін.), колектив в цілому (етапи становлення , «актив» групи, зачатки громадської думки). Вивчення дитини – основа розуміння його внутрішнього світу. Воно дає педагогові можливість пояснити причини поведінки, побачити шляхи удосконалення виховання, навчання. Об'єктом вивчення повинна бути і сім'я. Педагогу необхідно знати виховні можливості сім'ї: ставлення до виховання дитини, міру участі обох батьків, інших членів сім'ї; особливості сімейного мікроклімату та ін.

        Багато цінного в пізнанні дітей, їх сімей педагогу дають цілеспрямовані спостереження, бесіди, розповіді батьків, дітей (про режим дня, про домашню працю, про читання книг тощо), відвідування сім'ї, спільні свята, трудова діяльність дітей, педагогів та батьків. В окремих випадках організується спеціальна експериментальна робота з метою виявлення    будь-яких особливостей у розвитку дітей (вивчення уявлень дітей про Батьківщину, рівня сформованості культурно-гігієнічних навичок та ін.)

        Конструктивні уміння необхідні вихователю для проектування педагогічного процесу, виховання дітей з урахуванням перспектив освітньої роботи. Для цього потрібно модифікувати спільні цілі та завдання виховання стосовно до конкретної групи дітей і до кожного вихованця з урахуванням особливостей його розвитку. Педагог зауважує «паростки» нового у розвитку дитини, колективу і відповідно до цього організує подальшу роботу. У міру оволодіння дітьми тими чи іншими вміннями педагог вносить в їх діяльність зміни й ускладнення. Він проектує матеріальне оснащення освітнього процесу (використання іграшок, саморобка обладнання для занять, праці; вирощування розсади, пересадка кімнатних рослин; організація виставок художньої творчості дітей та їх батьків та ін.) Конструктивні вміння втілюються у плануванні роботи, у складанні конспектів занять, сценаріїв свят і т. п.

         Комунікативні уміння виявляються при встановленні педагогічно доцільних взаємин з окремими дітьми і з усією групою, з батьками вихованців, з колегами по роботі, з адміністрацією дошкільного закладу. Вони також виявляються у встановленні педагогом швидкого контакту з різними людьми в різних ситуаціях, знаходженні спільної з ними мови. Ці вміння допомагають вихователю розташувати до себе, викликати співпереживання, що важливо для об'єднання дітей, колективу батьків, педагогічного колективу.

         Організаторські уміння педагога поширюються як на його власну діяльність, так і на діяльність вихованців, батьків, колег. Організаторські уміння, навіть добре сформовані, не дадуть бажаного результату, якщо педагог не вміє захопити дітей і дорослих, заразити їх своєю енергією.

         Спеціальні уміння педагога – це вміння співати, танцювати, виразно розповідати, читати вірші, шити, в'язати, вирощувати рослини, майструвати іграшки та ін. Чим більше таких спеціальних умінь в арсеналі педагога, тим цікавіше і змістовніше життя дітей у дошкільному закладі. Педагог, багато вміє, викликає захоплення і гордість вихованців. Вони хочуть наслідувати його, прагнуть більше навчитися. У низці спеціальних умінь у педагога обов'язково є улюблене заняття (наприклад, орігамі), в якому найбільшою мірою проявляються творчість, захопленість.

 

Вихователь закладу дошкільної освіти, його функції і обов’язки

Педагог – особа, яка веде викладацьку і виховну діяльність (учитель, вихователь закладу дошкільної освіти, дитячого будинку, викладач закладу вищої освіти).

Особливості педагогічної діяльності і професії вихователя полягають у тому, що:

1. Педагог – посередник між суспільством і людиною, яка росте. Він передає дітям усе найкраще від попередніх поколінь і застерігає від недоліків.

2. Вихователь – це людина, спрямована в майбутнє, тому повинен уміти прогнозувати майбутнє.

3. Вихователь керує найбільш складним процесом – формуванням людини, яка весь час змінюється, і тому йому потрібні гнучкість і динамізм.

4. Вихователю довіряється дитина, коли вона найбільш податлива до впливу. В його руках доля всього життя дитини.

Вихователь – це особа, яка має професійну освіту, віком з 18 років, відповідні фізичні, психологічно-педагогічні та моральні якості. Відповідає за безпеку життя, здоров’я дитини, виховання, навчання і всебічний розвиток вихованців в закладі дошкільної освіти (ЗДО). 

На посаду вихователя дошкільного закладу призначається особа, яка має відповідну повну вищу або середню (неповну вищу) педагогічну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста, бакалавра або молодшого спеціаліста, а також стан здоров'я якої дозволяє виконувати професійні обов'язки 

Роль вихователя у формуванні особистості дитини:

− втілює в життя мету виховання, яку висуває суспільство;

− закладає фундамент всіх сторін особистості;

− розкриває в доступній формі науку життя;

− втілює в життя вимоги Базового компонента дошкільної освіти – «сформувати базис особистої культури дитини через відкриття їй світу в його цілісності та різноманітності».

Функції вихователя:

● Виховна – передбачає формування гармонійно розвиненої особистості у процесі морального, трудового, розумового, естетичного і фізичного виховання, вихователь ознайомлює дітей з проявами високої моралі та відповідальності людини, формує в них почуття патріотизму, співробітництва, працьовитості, вчить правильно поводитися і спілкуватися з дорослими і однолітками. 

● Освітня – виявляється у процесі надання дитині знань, вмінь і навичок не лише в ігровій діяльності, а й у спеціально організованій навчальній, а також побутовій і трудовій діяльності. 

● Охорона і зміцнення здоров'я дітей є специфічною і важливою функцією вихователя закладу дошкільної освіти. Зважаючи на слабку опірність дитячого організму до хвороб, необхідно створити умови для фізичного розвитку дітей, вживати заходів щодо їх загартовування, зміцнення здоров'я. Для цього потрібно знати анатомію дитячого організму, засоби загартовування і фізичного розвитку дитини, використовуючи їх на практиці і проводячи відповідну роботу серед батьків. 

Професійні функції вихователя

1. Оздоровчо-профілактична (догляд за дітьми).

2. Освітня.

3. Виховна.

4. Розвивальна.

5. Просвітницька.

6. Нормативна.

7. Комунікативна.

8. Інформаційна.

9. Функція рефлексії (самоаналіз).

10. Діагностико-прогностична.

2. Планувальна.

3. Координувальна.

4. Самовдосконалення.

Компоненти педагогічної діяльності:

1. Гностичний (аналіз, узагальнення).

2. Проектувальний (цілі, завдання, планування).

3. Конструктивний (відбір і організація навчального матеріалу).

4. Організаторський (здійснює педагогічний процес, створює розвивальне середовище).

5. Комунікативний (уміння встановлювати педагогічно-доцільні взаємини).

Обов’язки вихователя:

● Несе повну відповідальність за охорону життя та здоров’я, виховання й навчання дітей в закладі дошкільної освіти

● Здійснює планування своєї роботи. Веде обов’язкову документацію (план роботи, книгу відомостей про дітей та їхніх батьків, журнал обліку щоденного відвідування групи дітьми, листок здоров’я вихованців; картотеку дидактичних ігор, методичних розробок (конспекти різних видів роботи з дітьми) 

● Здійснює освітню та оздоровлювальну роботу, враховуючи вікові особливості дітей. 

● Регулярно проводить оздоровлювальні та загартувальні заходи

● Сприяє створенню сприятливої атмосфери та психологічного клімату в групі для фізичного, психологічного, інтелектуального розвитку кожної дитини

● Організовує виконання режиму дня. Старанно готується до занять, свят

● Організовує роботу із забезпечення розвивального середовища в групі

● Постійно підвищує свою професійну кваліфікацію, вивчає методичну літературу.

● Бере участь у роботі педради дошкільного навчального закладу, методичних об’єднаннях дошкільного навчального закладу

● Проводить якісний ранковий фільтр, приймає дітей від батьків у встановленому прядку

● Своєчасно проходить медичний огляд

● Дотримується санітарно-гігієнічних вимог щодо утримання приміщень груп, організації харчування, культурно-гігієнічних навичок.