Програма з переддипломної практики

для виконання здобувачами освіти

 групи  Д-21 спеціальності 012 Дошкільна освіта

на період з 13 квітня по 10 травня 2022 року

 (дистанційна форма)

 

1. Характеристика (для працюючих).
2. Звіт про проходження переддипломної практики.
3. Конспекти занять з різних розділів програми на теми відповідно періоду проходження практики: художня література, розвиток мовлення, ознайомлення з навколишнім, ознайомлення з природою, трудова діяльність, народознавство, аплікація, ліплення, малювання, фізичне виховання, математика, музичне виховання (по 1 заняттю, всього 12 занять).
4. Комплекси ранкової гімнастики та гімнастики після денного сну (по 1 комплексу).
5. Сценарій свята, ранку або розваги (на тему відповідно періоду проходження практики).
6. Матеріали по роботі з батьками (консультації, батьківські збори).
7. Папка-пересувка або санітарний бюлетень (оформлені за вимогами).
8. Зразки демонстраційного матеріалу (10 шт.) та роздаткового матеріалу (5 конвертів по 10 шт. в кожному).
9. Дидактична і рухлива гра (оформлені за вимогами).

                                                                                 

Весь матеріал по переддипломній практиці можна друкувати або писати від руки (за власним вибором), зібрати в папку і надіслати своєму методисту на перевірку до 05.05. Коли у вас з’явиться можливість бути в коледжі, папку представити своєму методисту в роздрукованому вигляді.

Розподіл по підгрупам на переддипломну практику залишився такий, який був під час основної практики.

 

                                     ЗДОРОВИЙ СПОСІБ ЖИТТЯ РОДИНИ

                                                        ( Практичні поради ) 

       Турбота про здоров'я і розвиток дитини починається насамперед із організації здорового способу життя в родині.

      Здоровий спосіб життя – це й сприятливий емоційний клімат у родині, дружнє, доброзичливе ставлення батьків одне до одного і до дитини, і правильно організоване раціональне харчування, і культивування рухли¬вих вправ, ігор на повітрі, і достатня трудова активність, і, звичайно ж, зразкова поведінка дорослих, їхнє негативне ставлення до алкоголю і  тютюнопаління.

      Весь побут і уклад родини має велике значення для нормального розвитку дитини. Негативно впливають на нервову систему і на особистість дітей розбіжності в питаннях виховання між дорослими. Також на формуванні особистості дитини деструктивно позначаються не тільки зайва ласка і по¬такання примхам, а й надмірна суворість, постійні заборони у задоволенні будь-яких бажань і потреб.

       Правильно організований режим дня вдома забезпечує урівноважений, бадьорий стан дитини, убезпечує нервову систему від перевтомлення, створює сприятливі умови для фізичного і психічного розвитку малюка. При недотриманні режиму можна спостерігати відхилення в поведінці, примхливість, різкі підвищення і зниження збудливості, поганий сон, відсут¬ність апетиту тощо.

РОЛЬ РОДИНИ У ВИХОВАННІ ДИТИНИ

      Звичаї життя в родині, стосунки між дорослими, вся обстановка суттє¬во впливають на дітей. 

       Виховання – це щогодинне і щохвилинне заняття, у якому беруть участь в основному дві особи: батько і мати. Разом вони несуть відповідальність за те, якою виросте їхня дитина.

     Дві умови вже із самого раннього віку необхідні для того, щоб енергія дитини та її нервова система зміцнювалися: спокійна життєрадісність і по¬чуття впевненості. Ці умови залежать від характеру впливу найближчого оточення і соціального середовища.

Виховувати вашу дитину будуть і ваш будинок – нехай скромно обставле-ний, але акуратний і чистий; і яскрава чашка, з якої маля п'є молоко; і ваше доброзичливе ставлення до його бабусі й дідуся – ваших батьків. Але ос¬новою будь-якої системи виховання повинна бути любов.

Повага до дитини в родині, батьківське тепло і доброзичливість виховують у неї відвертість, ніжність і вдячність.

Повага до дитини виявляється в довірі до її можливостей (я сам!), її від-носній незалежності від дорослих, її прав на самостійне життя (наприклад, у різноманітних іграх разом із товаришами), у визнанні її людської гідності.

Саме в родині починають формуватися ті якості, почуття, звички і навички суспільної поведінки, від яких залежить, якою виросте людина: буде вона боязкою, безвладною, озлобленою чи духовно багатою, фізично краси-вою, високоморальною і доброю.

ВИМОГИ ДОРОСЛИХ ДО ДИТИНИ

      Вимоги дорослих до дитини повинні бути доцільними, зрозумілими дитині й постій¬ними. Не рекомендується набридати нескінченними поясненнями, нага¬дуваннями, чому треба виконувати те чи інше правило, краще стежити і зміцнювати дитину в її правильних вчинках.

     З огляду на бажання дитини, треба все-таки поступово привчати її до вста¬новлених у родині правил. З перших років життя вона мусить засвоїти, що крім слова «хочу» є слова «треба», «не можна», «можна». Система-тично контрольовані, одностайно запропоновані дитині всіма членами ро-дини, такі правила виробляють звички культури поведінки. І привчати до цього слід спокійно, ласкаво, але водночас наполегливо і переконливо. 

      Не слід зловживати занадто частими заохоченнями за виконання правил поведінки, адже це може призвести до зниження батьківського автори¬тету. Позитивний приклад батьків – кращий спосіб виховання позитивних якостей дитини.

      Пам'ятайте, що саме в сімейному колі закладаються і починають розви¬ватися моральні й етичні якості дитини. Любов до людей, почуття дружби, турбота і повага до старших, прагнення допомагати слабшим і меншим, доброта, правдивість, чесність – усе це зароджується в родині.

ДИТЯЧИЙ КУТОЧОК У КВАРТИРІ

       Великого значення для правильного виховання дитини набуває умеблю¬вання квартири, що передбачає забезпечення певних умов для активної діяльності дитини. Якщо немає дитячої кімнати, то потрібно виділити хоча б дитячий куточок, де був би столик, стільці, квітка на вікні, шафа з поличками, на яких зберігалися б книжки, малюнки, олівці й альбом для малювання, іграшки. Коли дитина подорослішає, там можуть бути фар¬би, клей для аплікації, пластилін, настільні ігри, «будівельний» матеріал, кубики – словом, усе для ігрової та трудової діяльності. Усе повинно від¬повідати віку дитини.

       Наявність свого куточка виховує елементи самостійності. Дитина при-вчається підтримувати порядок, класти все на місце. Батькам слід не забувати про важливість похвали, варто зіставляти порядок у кімнаті й дитячому куточку. Дитина отримує позитивні емоції від сприйняття нав-колишньої чистоти, акуратності.

ЧИТАННЯ ХУДОЖНІХ ТВОРІВ І БЕСІДИ ЗА ЗМІСТОМ ПРОЧИТАНОГО

      Книга не тільки джерело знань, а й засіб художнього виховання. Вона супутник людини протягом усього її життя. Привчайте свого малюка з дитинства любити і берегти книгу.

     Книги для дітей, як правило, яскраво ілюстровані. Розглядаючи разом із дитиною ілюстрації, не кваптесь. Ставлячи запитання, звертайте увагу на деталі, роз'яснюйте, який текст ілюструє цей малюнок. Нехай дитина при-гадує, звіряє. Усе це привчить уважно, осмислено розглядати те, що зоб-ражено на малюнку.

     Художня література збагачує життєвий досвід дитини. У ній розповідаєть¬ся про життя і діяльність людей: про їхню працю, взаємини, про подвиги героїв, про красу рідної природи, розкриваються характери і мотиви по¬ведінки. Усе це позначається на почуттях дитини, змушує її переживати, хвилюватися за долю персонажів – одним співчувати, інших засуджувати. Книга допомагає дитині пізнавати світ.

    Художні твори, які ви читали чи розповідали, істотно впливають на дитину, на формування особистості, залишають у її душі глибокий слід, вдячність за те, що ви ввели її у світ прекрасного.

РОЗВИТОК МОВЛЕННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ

     Зв'язне мовлення дитини розвивається в постійному мовному спілкуванні. Дітям притаманна потреба поділитися своїми думками, переживаннями. Установлено, що увага дорослого до того, що розповідає в даний момент дитина, зацікавлення розмовою суттєво впливають на розвиток мовленнєвої активності.

     Знайомлячи дитину з навколишнім світом, розширюючи її світогляд, на¬вчаючи давати визначення одним словом (назви, дії), ви сприяєте форму¬ванню мислення і задоволенню потреби в мовному спілкуванні. Дитина прагне говорити так, щоб її розуміли і заохочували до цього.

     Дорослому, який спілкується з малям, у першу чергу батькам, слід враховувати, що всебічний розвиток мовлення є неодмінною передумо¬вою успішного навчання в школі, засвоєння грамоти.

ПРАЦЯ - ПРИРОДНА ФОРМА АКТИВНОСТІ ДИТИНИ

     Трудове виховання дошкільника – одна з необхідних складових всебіч-ного розвитку. Поступово дедалі більшого значення в його житті набуває трудова діяльність, витісняючи пріоритетність гри.

     Основним принципом трудового виховання дитини вже з молодшого віку має бути такий: не робити за неї те, що вона може зробити сама. При цьо¬му розвивається наполегливість, формуються важливі навички, збага¬чується мовлення. Дорослішим дітям необхідні самостійність, розумова і вольова активність.

     Самообслуговування – це початок трудового виховання дошкільника. Дитина 4-7 років уже вміє доглядати за собою, її необхідно вчити робити це добре. У п'ятирічному віці дитина має без нагадувань складати постіль, розстилати і застилати її, підтримувати в порядку свій костюм, взуття, зачіску.

     Однією з форм організації трудової діяльності дитини є доручення. За допомогою дорослих дитина може погодувати рибок в акваріумі, поли¬ти квіти, посадити цибулю, зібрати овочі. У дитини поступово виховується одна з найважливіших людських якостей – почуття обов'язку.

    Спостерігаючи за працею рідних, слухаючи розповіді про працю, маля повинне засвоїти, що всі люди працюють: будують будинки, роблять ма-шини, продають хліб, молоко в магазинах. Для емоційного сприйняття і більш глибокого осмислення слід читати дитині вірші, що спонукають її до праці.

ПОЧУТТЯ ТА ЕМОЦІЇ

    Слід пам'ятати, що у дітей дошкільного віку має місце незрілість нервової системи, невміння керувати своїми емоціями. Діти можуть проявляти аг¬ресію внаслідок перенесеної образи або через страх бути ображеним.            

    Необхідно м'яко контролювати поведінку малюків, не доводячи до вибуху емоцій.

    Агресивні діти потребують підвищеної уваги з боку дорослих. Слід вико¬ристовувати відволікаючі фактори у вигляді розваг, ігор, похвали, залуча¬ти до самостійної художньої діяльності тощо.

 

МОВНА КУЛЬТУРА ЯК СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНЬОГО ВИХОВАТЕЛЯ

Ткаченко Л. М.

 

Мова – це характер народу, його пам'ять, історія і духовна могутність. У ній відбивається психічний склад народу, його звичаї, традиції, побут, сучасне і минуле. Все ми оформляємо за допомогою слова. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови.

Україна, що виборола свою незалежність, увійшла нині в сім'ю європейських народів, і її державна мова посіла своє на­лежне місце серед мов світу. Цієї думки повинен дотримува­тися кожен громадянин. Велику увагу при вивченні українсь­кої мови слід приділяти патріотичності. У складну епоху пол­ітичних переворотів, державних бумів ми повинні звертатися до формування внутрішнього духовного світу людини, її прагнення до краси, до істини, до духовних та історичних витоків свого народу, а це можна здійснити лише завдяки мові.

Патріотизм починається зі ставлення до своєї мови. Об'єк­тивно поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного дому, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни.

Батьківська хата змалку вчить поважати старше покоління, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним і працьовитим. І коли батьки проводжають своїх дітей у далеку дорогу, на згадку про батьківську домівку дарують їм колосся пшениці, гроно калини, вишитий рушник. «Хай стелиться вам доля рушни­ками!» – кажуть в Україні, бажаючи людині щастя. Українсь­кий рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту пат­ріотичних почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею, він щедро простелений близь­ким і далеким друзям, гостям. Висіли рушники над вікнами і над дверима, на покуті – це оберіг од усього злого, що може зайти в дім.

Рушник у нашому побуті живе і сьогодні. Його використо­вують на весіллі, під час проводів хлопців до армії. З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають дорогах гостей.

Матері всім своїм життям і працею, прикладом і вихован­ням утверджують в дітях кращі риси людяності й добра, вчать жити гідно серед людей і творити добро на своїй землі, мріють бачити дітей господарями своєї землі, свого краю, своєї батьк­івщини.

Мова – оберіг здоров'я, міра духовності, знань, краси люди­ни. Мова єднає родину, народ, державу. Вона сприймається не просто як засіб комунікації і навіть не тільки як знаряддя фор­мування думок, а значно інтимніше - як одне з головних дже­рел, що оживляють патріотичні почуття, як рецептор духовно-емоційного життя людини. Рідна мова є одним із головних за­собів, за допомогою яких створюється соціальний механізм устаткування культури від покоління до покоління, тобто вироблення національної культурної традиції. Культура – це не тільки все те, що створено руками і розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного погодження, що виражається в на­родних звичаях, віруваннях, у ставлення один до одного, до праці, до мови. Чим міцніші зв'язки людини з культурою наро­ду, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадяни­на, патріота, свідомого творця матеріальних і духовних благ.

Мова єднає між собою представників певного народу у часі і в просторі. Прилучення дитини до рідної мови – це входжен­ня її в суспільство, підключення до колективного розуму. Усві­домлення себе як людини здійснюється через мову рідних ди­тині людей, а тому протягом усього свого життя кожен сприй­має цю першу мову в оточенні спогадів про батька й матір, братів і сестер, про рідний дім. Позбавити людину рідної мови – чи то згідно з її волею, чи всупереч їй – аморально: це те ж саме, що підрізати коріння її духовності.

Дбати про мову – це справа совісті сучасної людини, якщо вона громадянин і патріот, а не бюрократ і обиватель. Особли­ву увагу слід звертати на культуру мовлення. Грамотне, багате мовлення – не тільки ефективний засіб передачі й сприйняття думок та образів. Це й вияв поваги до людей, з якими спілку­єшся, до народу, який створив цю мову.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користува­лися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від приро­ди даром, а свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Ма­буть ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності... Мовна негра­мотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь пере­стали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалеж­ності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного справжнього патріотизму. Це складова професійної культури фахівця будь-якої ланки. В українській фразеології є вислови, в яких лаконічно узагальнюються народні погляди на культуру мовлення. Наприклад:

Що маєш казати – наперед обміркуй.

Говори мало, слухай багато, а думай ще більше.

Не хочеш почути поганих і дурних слів, не кажи їх сам.

Краще недоговорити, ніж переговорити.

Умій вчасно сказати і вчасно змовчати.

Умієш говорити – умій слухати.

Коли сам добре не знаєш, то не говори.

Краще мовчати, ніж брехати.

Дав слово – виконай його.

Велике значення в патріотичному вихованні молоді є про­ведення Міжнародних конкурсів з української мови імені Пет­ра Яцика, що проходять не лише в Україні, а й далеко за її ме­жами, повсюди, де живуть українці. Метою конкурсів, як за­писано у його Положенні, є піднесення престижу рідної мови у нашій країні, а також утвердження її державного статусу; формування в молодої людини почуття патріотизму, потреби осо­бистої причетності до процесів утвердження і розвитку української мови; виховання у молодого покоління любові до мови свого народу, усвідомлення того, що українська мова є генетичним кодом української нації.

Конкурс з кожним роком стає дедалі більш масовим, а молодь ще активніше долучається до цієї потужності націєтворчої акції. Отож українською мовою треба пишатися. Вона - що­найперша ознака присутності нашої нації на планеті, вона зву­чить у різних кінцях світу, належить до світових мов, незважа­ючи на те, що в нашій державі є люди, котрі її цураються.

Мова – явище суспільне. Суспільство здорове, життєздат­не, коли воно складається не з безликих індивідуумів, а з гро­мадян, патріотів своєї землі. І чим глибше проникає молодь у скарбницю національної і духовної культури, осмислює най­вищі досягнення нації, тим глибші в неї патріотичні почуття, стійкіші громадські поривання. Тому виховну роботу необхід­но будувати на матеріалах національної культури, культурно-історичних, національно-духовних традиціях рідного народу.

Необхідно пам'ятати, що головна мета як освітнього, так і виховного процесу – виховати свідому, мислячу особистість, таку, яка вміє відчувати і співпереживати, Людину, яка цінує й поважає себе, а, відтак, - і всіх навколо, Людину, яка не буде губитися в світі і розчаровуватися  в ньому, а сама знайде опору і відраду в тяжкий момент, Людину – патріота своєї країни.

 

ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ  МАЙБУТНЬОГО ВИХОВАТЕЛЯ ЗАКЛАДУ ДОШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ

Ткаченко Л. М. 

 

          Сучасне суспільство, що характеризується стрімким динамічним розвитком усіх сфер життєдіяльності, процесами гуманізації і демократизації, зумовлює необхідність повернення вищої педагогічної освіти у контекст культури. У ситуації, що склалася висуваються нові вимоги до особистості фахівця дошкільної освіти та його професійної діяльності. У зв’язку з цим змінюється підхід до визначення змісту загальнокультурної і фахової підготовки у вищій педагогічній школі. Спеціаліст у галузі дошкільної освіти стає носієм загальнолюдських цінностей, виступає як представник певної культури з розвиненим творчим відношенням до професійно-педагогічної діяльності, досвідом спілкування та гуманним ставленням до дітей. Слід відмітити, що у центрі уваги професійної діяльності майбутніх вихователів – дитина, яка росте і розвивається. Дошкільне дитинство – це сензитивний період у житті людини, коли закладаються основи формування особистості. Тож досягнення цілей сучасної освіти пов’язане з особистим потенціалом майбутнього вихователя, створенням ефективних умов для його становлення і реалізації як суб’єкта професійної культури.

         Актуальність дослідження формування професійної культури як необхідної якості в процесі фахової підготовки майбутніх вихователів зумовлено Національною доктриною розвитку освіти, Державною національною програмою «Освіта» (Україна ХХІ століття), Галузевим стандартом вищої освіти, Базовим компонентом дошкільної освіти, Законами України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про вищу освіту» та іншими державними нормативними документами.

Сучасні заклади вищої освіти повинні формувати нове покоління української інтелігенції, яке буде брати активну участь у майбутньому незалежної країни. А сучасний етап ринкової економіки пред'являє принципово нові вимоги до фахівців: високий рівень професіоналізму, активність, діловитість, мобільність, необхідність постійно підвищувати рівень знань, вміння приймати рішення і вміння працювати ефективно і якісно. Тож державна система освіти ставить перед закладами вищої освіти завдання підготувати професіонала високого рівня з розвиненим почуттям громадськості, поваги і любові до Батьківщини. Випускник, де б він не працював, повинен створювати навколо себе мікроклімат культури і духовності, мати широкий кругозір і високий рівень свідомості, володіти якостями організатора і вихователя, бути неординарною особистістю.

Однією з багатоаспектних сучасних проблем, що має акту­альне соціальне і наукове значення є проблема формування куль­тури майбутнього фахівця. Тенденції гуманізації і індивідуалі­зації освітнього процесу у вищій школі змушують перегляну­ти не тільки зміст, технології і організаційні форми освітнього процесу, а й зовсім по-іншому поставити проблеми вихован­ня, освіти і розвитку особистості, формування її культури.

Проблема виховання фахівця, який поєднує високий про­фесіоналізм, інтелігентність, соціальну зрілість і творчий по­тенціал, може бути вирішена у вищому освітньому закладі шляхом системної науково обґрунтованої організації різних видів діяльності студентів, оскільки їх особистісна і професій­на культура формується в процесі різнопланової діяльності, а розвиток і самовизначення залежить від широти, діапазону і змісту цієї діяльності.

Якщо виховання у закладі вищої освіти  розглядати як процес систематичного і цілеспрямованого впливу на ду­ховний і фізичний розвиток особистості, то виховання профе­сійної культури зокрема - це формування системи таких со­ціальних якостей, що безпосередньо забезпечують творчий рівень трудової і професійної діяльності майбутнього фахівця, визначають його особистісні характеристики, відношення до праці, свідому потребу самовдосконалення.

На рівень професійної культури майбутнього фахівця впли­вають багато чинників, але найвагомішими з них є: наукова і загальна культура викладачів, культура організації різноплано­вої діяльності студента у закладі, якість і естетичний вигляд мате­ріально-технічного і методичного забезпечення освітнього процесу.

В.О. Сухомлинський писав, що для того, щоб людина праг­нула до моральної краси і досконалості в самому собі, вона повинна бачити цю красу і досконалість поряд з собою.

Нові вимоги до виховання передбачають і нові вимоги до педагогічного середовища.

У  закладі вищої освіти задача формування загаль­ної і професійної культури майбутнього фахівця вирішується колективом викладачів - людей різного віку і досвіду, різних спеціальностей і педагогічних поглядів, різного характеру і тем­пераменту, морального розвитку тощо.

Специфіка викладацької праці полягає в тому, що крім спе­ціальних знань, професійною необхідністю є наявність авто­ритету серед колег і студентів тому, що праця викладача спря­мована на перетворення людини, удосконалення її особистості, інтелектуальний розвиток і професійне становлення майбутніх фахівців. Досягти педагогічних цілей в сумісній діяльності можливо передусім за умов високої культури педагогічного спілкування, в тому числі культури і етики поведінки викла­дачів у колективі, що повинні стати взірцем для оточуючих, прикладом для студентів.

Відома сила дії прикладу пояснюється насамперед його відчутністю і конкретністю, а його привабливість збільшуєть­ся, якщо приклад близький до життєвих інтересів молодої лю­дини. Такі якості особистості як дисциплінованість, організованість, відповідальність, ввічливість, уважність та інше здо­буваються лише за умов, коли молода людина не тільки теоре­тично засвоює знання про ці правила і норми поведінки, а й бачить позитивні зразки діяльності і поведінки людей.

Формування професійної культури майбутнього фахівця не­можливе у колективі, де не склалась культура сумісної діяль­ності і міжособистісного спілкування викладачів. Тому онов­лення вимог до професійної культури майбутнього фахівця, ав­томатично доповнюють перелік вимог до науково-педагогічного складу освітнього  закладу, адже наукове знання може існувати тільки в певному культурному середовищі.

Гуманізація освіти і виховання пов'язана також з якісною зміною їх змісту й стилю, впровадженням нових форм суміс­ної діяльності викладача і студента, оскільки досягти педаго­гічних цілей освіти можливо лише за умов демократичних, діа­логових, варіативних методів спілкування, що формують стійкі внутрішні духовні основи молоді.

Формування цілісної культури майбутнього фахівця відбу­вається також у процесі вивчення навчальних дисциплін - фун­даментальних, гуманітарних, спеціальних, що створюють мо­ральну, інтелектуальну і психологічну базу для професійної май­стерності, формують широкий спектр творчих здібностей мо­лоді.

Реалізація вище означених завдань вимагає відходу від тра­диціоналізму, стереотипів, догматизму мислення викладачів до впровадження нових прийомів та методів викладання, в основі яких лежить не викладання дисципліни в старому його розу­мінні, а робота з керівництва різнобічною діяльністю студен­та. Складність таких перетворень полягає в тому, що не кожен викладач може стати дійсним лідером, науковим авторитетом для студента. Зрозуміло, що тільки викладач, який має власне педагогічне і наукове обличчя може реалізувати проблеми про­фесійного виховання, індивідуалізувати навчання студентів, особисто впливати на них. Тому підвищення науково-педаго­гічного потенціалу викладацького складу є найважливішою умо­вою підвищення якості підготовки фахівців взагалі та їх про­фесійної культури зокрема.

Підвищення рівня професійної культури студента неможливо також без покращення якості освітньої діяльності, а саме: культури навчальної праці, її продуктивності за рахунок науко­вої організації та інтенсифікації освітнього процесу, збільшен­ня коефіцієнту корисної аудиторної і позааудиторної роботи.

На практиці це означає певні зміни в організаційній струк­турі закладу вищої освіти, що враховували б тенденції інтеграції навчально-виховної, наукової і виробничої діяльності, створювали умови для формування соціокультурних аспектів професійної діяльності майбутніх вихователів, адаптували механізм організації різнобічної діяльності студентів до нових вимог часу.

Гармонійний розвиток особистості неможливий без підви­щення обсягу культурного і інформаційного насичення освітнього процесу, впровадження проблемного навчання й моделю­вання професійних ситуацій.

Професійна культура вихователя  залежить не тільки від організації освітньо-виховного процесу у освітньому закладі, а й організації всієї структури діяльності студента (освітньої, науково-дослідної, трудової, суспільної, культурної тощо). Причому процес фор­мування цілісної особистісної культури передбачає ускладнен­ня, розширення видів діяльності студента протягом навчання у вузі, що, як показує досвід, позитивно впливає на якість освітньої діяльності, поглиблює мотивацію, розвиває зацікав­леність і відповідальність студентів за результати навчання.

Участь студентів на всіх рівнях управління освітнім  зак­ладом (самоуправління і соуправління), залучення до розробки і обговорення заходів щодо удосконалення освітньо-виховного процесу, підвищення його якості і ефективності створюють єдиний морально-психологічнии клімат, стимулюють творчу активність, професійне і моральне становлення майбутніх вихователів.

Також особлива роль у формуванні творчої активності, розумово­го мислення, інтелектуальної і професійної культури майбутніх фахівців належить науково-дослідницькій роботі студентів як комплексного засобу формування культури. Її ефективність підвищується залежно від рівня організації, змісту  і якості  самостійної робо­ти студентів. В організації цієї роботи повинні поєднуватися різні напря­ми, форми і види, що комплексно розвиватимуть культуру май­бутнього фахівця, його світоглядну, загальнонаукову і методо­логічну підготовку, уміння вести наукові дискусії.

Організаційно-практичні, управлінські проблеми, що пов'я­зані з пошуком нових форм організації виховної роботи, апро­бацією нових ідей, принципів і методів виховання, стилем міжособистісних відносин можуть бути вирішені скоординовани­ми зусиллями усіх викладачів і співробітників освтнього зак­ладу, відвертих відносин між педагогічним колективом і колек­тивом студентів.

                                        ЩАСТЯ ДИТИНИ ЯК ЦІННІСТЬ

Ткаченко Л.М.

                Те, що перші роки життя, особливо дошкільний період, дитина має прожити щасливо, сьогодні є незаперечним. Яке ж воно, дитяче щастя? І що мають робити дорослі, аби спогади про дитячі роки були наповнені світлом, радістю, теплом і стали невичерпним ресурсом щастя для людини на все життя?      

       В усі часи люди прагнули бути щасливими. Нинішнє покоління заявляє про потребу в щас­ті гучніше від своїх попередників. Проводяться спеціальні опитування, за результатами яких ви­будовуються рейтинги щасливих країн. Як науко­ву категорію щастя досліджують психологи, пе­дагоги, соціологи, філософи, економісти.

        Особливо гостро відчувають потребу в щасті малюки. Зробити його досяжним для кожної ди­тини — завдання, для розв’язання якого мають об’єднати свої зусилля держава, суспільство, пе­дагоги та батьки.

       У нашій країні це завдання визнано стра­тегічним загальнонаціональним пріоритетом. Як зазначено в Законі України “Про охорону ди­тинства”, державна політика спрямована на за­безпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров’я, освіту, соціальний захист, усе­бічний розвиток і виховання в сім’ї. Цінність щасливого проживання малятами до­шкільного дитинства, значущість його як умови повноцінного розвитку та подальшої самореалізації в житті утверджується в Державному стандарті дошкільної освіти.

                                        ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ?

        Феномен дитячого щастя тлу­мачиться як поняття в різних джерелах. Зокрема, щастя визначається як стан цілковитого задо­волення життям; відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості. Вивчення етимології слова “щастя” допомагає розкрити ще один важливий аспект цього поняття. Первісне значення слова, пов’язане зі старослов’янським съчастьнъ — “той, що має добру частку, бере участь, причетний”. Це дає підстави тлумачити його як “участь; спільність з іншими людьми, причетність”.

     Британський психолог М.Аргайл зазначає, що відчуття щастя виникає в цілеспрямованій діяль­ності, спільній із тими, хто вважає цю діяльність потрібною і корисною для інших. У ході багатьох експериментів було виявлено безпосередній двобічний зв’язок між станом щастя і альтруїз­мом: допомога іншим сприяє поліпшенню на­строю і навпаки.

        На думку сучасного американського психолога М. Чиксентмігаї, щастя напряму залежить не від подій, які відбуваються навколо, а від того, як лю­дина їх інтерпретує, як сприймає і витлумачує їх значення особисто для себе. Ключ до щастя — у вмінні контролювати свою увагу, усвідомлювати свої почуття і враження, знаходити радість у по­всякденні, занятті улюбленою справою. Психолог зауважує, що стан радості, який ви­никає в процесі повного занурення в справу, — стан "потоку" — люди переживають однаково, незалежно від їхніх культурних, соціальних, еко­номічних, вікових відмінностей.

     Виокремлені компоненти щастя, спільні для більшості людей. Адже щиро і повноцінно дбати про щастя дітей може лише той, хто сам щасливий.

                                           КОМПОНЕНТИ  ЩАСТЯ

- Забезпеченість базових потреб, усіх важливих складників життя.

- Позитивне мислення.

- Позитивно забарвлені емоційні стани, в основі яких лежить прийняття себе.

- Здатність приймати і проживати моменти буття - цілковито занурюватися в поточну ситуацію, бути "тут і зараз".

- Можливість спілкування, гармонійні взаємини з близькими людьми, друзями, колегами.

- Позитивні результати життєдіяльності, здійснення планів, реалізація поставлених цілей, досягнення.

- Наявність захопливої діяльності, у якій ви­никає інтенсивне переживання щастя.

- Відчуття спільності з іншими людьми.

- Гідний соціально-етичний аспект життя.

- Прояв альтруїзму в життєвих ситуаціях.

- Реалізація власних уявлень про життя, його ідеали, смисли.

- Стан цілковитого задоволення життям.

- Повнота й осмисленість існування.

        Якими би привабливими не були окремі ком­поненти щастя, головним є баланс, гармонійне співвідношення всіх складників життя.

Найважливіша умова щастя - перебуван­ня в стані, який характеризується спокійним, стійким оптимістичним і вдячним ставленням до світу, позитивним самосприйняттям і при­йняттям обставин свого життя.

                               ФЕНОМЕН ЩАСТЯ ДОШКІЛЬНИКА

      За створення належних умов для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, со­ціального розвитку дитини, згідно із Законом України “Про охорону дитинства”, несе відпо­відальність її сім’я. Однак проживання дитини в сім’ї важливе не лише з огляду на створення необхідних для її життя матеріальних умов.

Сім’я для дітей - невід’ємний складник щастя.

       У розповідях більшість дітей згадують про свої сім’ї. Вони висловлюються так: “Я щас­ливий/щаслива, коли моя родина (братик/сес­тричка) поруч/коли мама і тато зі мною/коли вдо­ма в усіх гарний настрій/коли батьки не хворіють і не зайняті справами/коли батьки веселі/коли все добре у моїх батьків, рідних та друзів”.

Про важливість сім’ї для відчуття щастя свід­чать і дитячі малюнки. Звісно, щастя дитини залежить від емоційно­го та фізичного стану батьків, їхніх можливостей приділити їй час, стосунків у родині.

Здатність насолоджуватися життям “тут і зараз” притаманна малюкові від природи.

      Дорослим треба прагнути до того, щоб просто насолоджуватися буттям, бути самими собою, цілковито занурюватися в улюблену справу, бути залученими в поточні життєві ситуації, постійно урівноважувати себе, щоб підтримувати стабіль­ний радісний, піднесений стан. А особливістю дошкільного віку є характерна дитяча безтурбот­ність, життєрадісність.

Дитина живе неквапливо: занурюючись у гру, спостереження за листочком чи метеликом, у процес створення образу, задоволення від фі­зичного руху, вона радіє буттю, не помічає пли­ну часу - вона вже щаслива.

     Дорослі зобов’язані всіляко підтримувати про­яви цієї особливості розвитку дитини, сприяти неквапливому проживанню малюком кожного дня, не затьмарювати природне дитяче щастя рамками прагматичного погляду на життя і пере­конань щодо обов’язкового отримання користі від кожної дії.

           Повноцінне, не перерване проживання дити­ною позитивних емоцій, приємних відчуттів, ста­нів радості, натхнення, безтурботної мрійливості, споглядання, задоволення, захоплення, веселос­ті, здивування, зацікавленості, що виникають у на­повнених життєвою енергією безпосередніх про­цесах буття, визначає феномен дитячого щастя.

Позитивні стосунки з близькими дорослими й однолітками — іще один складник щастя дитини.

          Більшість мам і тат називають  ситуації, коли їхні діти почуваються щасливими: коли дитина перебуває в колі сім’ї; коли відчу­ває, що її люблять і поважають; коли дослухають­ся до її думки; коли її обіймають і цілують; під час поїздок до бабусі та дідуся; спільних подорожей і активного відпочинку; свят; участі у спільних із батьками справах; зустрічей та ігор з однолітками.

         Розповіді батьків також засвідчують, що розпіз­нати щасливий стан дитини неважко: вона всмі­хається, співає, захоплено розповідає, сміється, плескає в долоні, підстрибує, її очі широко роз­плющені й блищать, вона обіймає і цілує рідних, а ще прагне допомагати дорослим. Цей приклад підтверджує існування прямого зв’язку між пози­тивним внутрішнім станом і поведінкою дитини.

Феномен щастя дошкільника тіс­но пов'язаний зі значним впливом на його емоційний стан соціаль­них контактів, найближчого кола спілкування, до якого належить і вихователька.

Щастя малят, як і дорослих, має діяльнісну природу.

        Педагогам добре відомо, що ді­тей раннього та молодшого до­шкільного віку більше приваблює процес, аніж результат діяльності. Повне занурення, отримання задо­волення, зокрема й емоційного, від рухів, дій — іще одна вікова осо­бливість. Водночас відомо, що вже старші дошкільники налаштовані на позитивний результат своїх дій. Про це, зокрема, свідчать такі слова дітей: “Я щасливий/щаслива, коли щось роблю і мені вдається/коли щось вда­ється вперше/коли складаю пазли (малюю/лі­плю/плаваю в басейні/бавлюся з машинка­ми/граюсь із друзями)”.

       Дитина прагне бути успішною в діяльності, якою займається, у яких до­шкільник може самостійно себе реалізовувати.

     Крім того, у перебігу будь-якої діяльності при­ховано чимало можливостей для інтенсивних щасливих переживань малят. Зокрема це пере­хід від стану невизначеності (“У яку гру грати?”; “Що робити далі?”; “Як досягти бажаного ре­зультату?”) до стану повноти: здійснення вибору, прийняття рішення, переживання захоплення від відкриття доти невідомого, знаходження відпо­віді, кращого способу дії та, зрештою, досягнен­ня бажаного результату, переживання гордості за нього.

Сприяння розгортанню діяльності, яка задо­вольняє вікові та індивідуальні потреби дитини і в якій вона почувається успішною і радісною, отримує задоволення, - важлива запорука її щасливого стану.

       Невичерпним джерелом дитячого щастя є спіл­кування з природою.

       Розмірковуючи над запитанням, коли вони по­чуваються щасливими, діти обов’язково згаду­ють прогулянки у природі, веселку, сніг, море і пляж, ігри з домашніми тваринками. Малю­ючи свою сім’ю як образ, що втілює щастя, діти зображують сонечко, яке також є символом щастя, веселку, небо, квіти. Відчуття спільності з природою є природним для дитини станом. Захоплюючись певним природним явищем, пе­ребуваючи з ним у єдиному фізичному просторі, дитина шукає способи взаємодії з ним: спостері­гає, досліджує, діє — і знаходить у цьому радість і задоволення.

                          СПІЛЬНО СТВОРЮЄМО РЕСУРС ЩАСТЯ

         Щастя дитини складаєть­ся з багатьох “дрібниць”: ніжних слів, поцілунків і доти­ків, сюрпризів, іграшок та спіль­них ігор, справ, розваг і подарунків, друзів і ласощів, атракціонів та відпочин­ку біля моря або річки, ласощі, котик, який приносив подаруночок на лапці…

      Є багато речей, що не є життєво необ­хідними, але вони роблять дитину щасливою. І за допомогою таких значущих “дрібниць” важливо постійно наповнювати життя дитячими радощами. Водночас епізодичні, хоча й приємні події не зроблять дитину щасливою, як і матеріальне забезпечення її потреб в умовах зростання в сім’ї, але без батьківської уваги, ласки та любові.

Щастя дитини-дошкільника - це результат що­денних зусиль дорослих, спрямованих на при­внесення в життя малюка того, що робить дитинство особливим, яскраво щасливим, - радості, веселощів, чарівності, гри, розваг, ро­зуміння, прийняття, підтримки, ніжної турботи, відкриттів, вражень.

      Перше, що зобов’язані робити дорослі для ди­тини, — забезпечити її ресурсом для щасливого проживання дитинства, тобто створити сприят­ливі умови для благополучного життя в усіх його проявах.

        Однак не менш важливо вже в цей період на­вчати малюка правильно використовувати на­явні ресурси: доглядати за тілом, регулювати його можливості, реалізовувати задуми, доцільно застосовувати знання, навички, дотримуватись правил тощо; виявляти емоційно-ціннісне став­лення до батьків, членів сім’ї, друзів; дбайливість, ощадливість, бережне ставлення до іграшок, кни­жок, приладдя, особистих речей тощо.

Власними зусиллями, діями, учинками дитина має долучатися до збереження і примноження ресурсу свого щастя.

         В освітньому процесі закладу дошкільної осві­ти важливо створювати ситуації, які на­вчатимуть дітей обирати правильні моделі поведінки, способи дій у ресурсних для щастя видах ді­яльності, сферах спілкування, подіях, формувати в них цін­нісне ставлення до довкілля, культуру дозвілля.

       Аби діти вчилися цінувати життя і радіти тому, що вони можуть проживати в кож­ному звичайному дні: ран­ковим привітанням і обіймам, дружній розмові, прогулянкам, веселим жартам, зробленим   власноруч іграшкам     тощо, педагог має подавати приклад такої життєвої позиції. Спільно з дітьми відшукувати щас­ливі моменти у звичайних справах, повсякден­них ситуаціях, демонструвати малятам, що цінує їх, проявляти спокійну радість, задоволення від буденних подій. Також важливо позитивно, опти­містично тлумачити події, ситуації, які відбува­ються протягом дня, демонструвати дітям, що джерелом щастя для людини є вона сама.

Щоб у дитини з’явилася можливість усвідом­лювати себе суб’єктом власного щастя, у неї має бути досвід самостійних дій, виконуваних із власної ініціативи.

       Ресурсом підвищення інтенсивності пережи­вання стану задоволення, радості, ситуації успі­ху є можливість розділити позитивні переживан­ня з однолітками. Тому важливо залучати малят до колективної діяльності, спрямованої на спіль­не благо, творення добра для інших людей.

      Держава гарантує реалізацію прав і свобод ди­тини, забезпечення належних умов для її життє­діяльності та зростання в сім’ї. Щасливе прожи­вання дошкільнятами життя можливе і досяжне завдяки цілеспрямованим об’єднаним зусиллям дорослих — батьків і педагогів. Однак і дошкіль­никам до снаги дії та вчинки, спрямовані не тіль­ки на досягнення власного щастя, а й на благо інших.

 

               УСМІШКА ЯК ПРОФЕСІЙНА ЯКІСТЬ ВИХОВАТЕЛЯ

                                                                                                                                                                                                                                          

                                                             Ткаченко Л. М.

 

           У своїй роботі педагоги використовують десятки прийомів, методів та форм навчання: пояснення, демонстрації, інструкції, вказівки, тестування, керу­вання тощо. Та є одна важлива річ, про яку ми нерідко забуваємо, — усмішка.

Без усмішки педагога згасає в очах дітей світ­ло радості пізнання. Вихователь без усмішки - чужинець для дітей.

Що може сотворити енергія усмішки, наповне­на добрими почуттями? Чимало. Усмішка:

– поліпшує настрій того, хто усміхається, і то­го, кому вона адресована;

– робить нас більш терпимими;

– підсилює довіру людей одне до одного;

– допомагає досягти порозуміння;

– гасить ворожнечу і неприязнь;

– надихає людей на добрі діяння;

– робить життя гарним і радісним.

     Хтось скаже: усмішка — дрібничка порівняно із сучасними потужними засобами навчання. Шал­ва Амонашвілі відповідає: якщо усмішка дарує дитині більш потужний життєвий імпульс, ніж усі принципи та методи разом, — хіба це дрібниця?

      Скажуть: але ж усміхнеться педагог дітям чи ні, залежить від його характеру і настрою. Амо­нашвілі відповідає: від педагога насамперед за­лежить його характер і настрій, на те він і педагог.

      Скажуть: але ж не можна примусити його всмі­хатися дітям! Амонашвілі відповідає: хіба хтось змушував його бути педагогом?

         Дитина не в змозі сама створити умови, що до­поможуть їй розкрити свою суть, свій потенціал. Для цього їй потрібні дорослі — батьки, вихова­телі, учителі. Але дорослі бувають різні: суворі й лагідні, веселі й серйозні, відкриті й емоційно холодні, стримані, усміхнені й не схильні усмі­хатися.

Усмішка здатна виражати різні спектри емоцій.

Щира усмішка йде тільки від доброго серця і бу­ває дружня, привітна, підбадьорлива, радіс­на, схвальна, лагідна, співчутлива, захоплена, усмішка згоди і єднання, любові та розуміння.

         Усмішка любові та розуміння допомагає малю­кові довіритись дорослому і розкритися. Та що буде, коли щиру усмішку замінити сурогатом — посмішкою вдаваною, байдужою, зневажливою, лукавою, самовдоволеною? Чим живитимуть ду­шу дитини такі сурогати?

Усмішка - це особливий вияв мудрості. Але муд­рість не в тому, щоб безперервно усміхатися, а в здатності серцем відчути, з ким, коли і яким відтінком спектра усмішки поділитися, щоб ди­тина пережила радість, полегшення, успіх, за­спокоєння - те, що їй потрібно в певний момент.

        Педагог з усмішкою на обличчі випромінює енергію добра і надії. І хіба не така людина має бути поряд із дошкільнятами?

       Доречними стануть і слова Шалви Амонашвілі:

“Я - педагог, і тому мені потрібна усмішка не про­ста, скажімо, добродушна або ввічлива. Мені по­трібні особливі усмішки: такі само різні, як діти, і такі само різні, як зміна настроїв кожного. Я маю усміхнутися дитині усмішкою, яка потріб­на тільки їй і тільки зараз”.    

 

ЧИННИКИ ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ ВИХОВАТЕЛЯ,      

           ШЛЯХИ ЙОГО ПРОФІЛАКТИКИ ТА ПОДОЛАННЯ

                                              

                                          Ткаченко Л.М.

Професійне вигорання — це синдром, що розвивається на фоні хронічного стресу та спричиняє спустошення емоційних, енергетичних та особистісних ресурсів людини

Найвпливовішими чинниками професійного вигорання вихователя є особистісні (працювати в дошкільному закладі – значить активно й багато спілкуватися без змоги усамітнитися для відпочинку; – схильність до перфекціонізму (залежність від думки авторитетних колег та адміністрації); – деперсоналізація (втрата відчуття власного Я, цінності власної думки). Організаційні труднощі також впливають на розвиток професійного вигорвння. Зокрема, відсутність або незручність умов для ефективної праці та відпочинку, авторитарне керування, надвисока регульованість робочих процесів без змоги виявляти спонтанність та ініціативу, високе навантаження, ненормований робочий графік тощо. До чинників цієї групи також належить відчуття внутрішнього протиріччя, коли працівник має піклуватися про сім’ю та водночас бажає розвиватися професійно.

Передумовами виникнення емоційного вигорання можуть бути: хронічна напружена психоемоційна діяльність, підвищений рівень відповідальності, низька соціальна оцінка значущості праці, девальвація професійної самооцінки в процесі накопичення досвіду, неконструктивний стиль спілкування людини, невідповідність темпераменту людини виконуваній роботі, схильність до надмірної інтровертованості.

 На емоційний стан особистості та колективу також впливають міжособистісні конфлікти та психологічна несумісність певних працівників.    Проблеми, що стосуються посадових обов'язків, їх розмежування та деталізації, теж можуть призвести до професійного вигорання.

Робота вихователя багатогранна, складна за своїм змістом, функціональним навантаженням, насиченістю спілкування, а тому належить

до напружених в емоційному плані видів праці і вимагає не лише фізичних, інтелектуальних, а й емоційних затрат, а отже, значних резервів самовладання й саморегуляції. Психологічна підтримка вихователів для запобігання емоційному перевантаженню має стати пріоритетною лінією в роботі практичного психолога дошкільного закладу.  Містить такі етапи, як:

І етап. Діагностика рівня емоційного вигорання.

II етап. Психологічна допомога (участь у циклі заходів – практичні семінари, семінари-диспути, бесіди, тренінги тощо,  спрямованих на подолання синдрому вигорання).

Адміністрація закладу має створювати умови, за яких кожен вихователь відчував би, що його розуміють і цінують, організовувати систему публічного заохочення педагогів, спільно з практичним психологом мають організовувати роботу, спрямовану на згуртування колективу (зокрема й у позаробочий час).  Індивідуальна та групова робота психолога з корпусом вихователів, спрямована на профілактику, корекцію синдрому вигорання, вкрай необхідна для збереження здоров’я (усіх складових) кожного освітянина, створення та підтримання психологічно комфортного клімату в колективі, адже це є запорукою якісної реалізації  освітніх завдань. Тільки тоді в закладі пануватиме стабільна атмосфера психологічної безпеки для кожного члена педагогічного  колективу.